Бити чи не бити, ось в чому питання

34

Хочу приєднатися до автора історії «Картинки зі змістом». Я завжди була «хорошою дівчинкою», жила як годиться і навіть в думках не могла собі уявити татуювання на своєму тілі. Ні, я не вважала це жахливим або негарним, просто для себе не приймала.

Рік тому донька в 16 років набила перший квітка. Я її тоді відмовляла (так-так, стандартні фрази про вигляд в старості і все таке), але вона все одно зробила. А влітку її не взяли працювати в одне кафе офіціанткою, так як з-під футболки видно було татуювання. А адже дочка відмінниця, дуже творча особистість, не якась бандитка.

Нещодавно вона набила ще квіти. І я задумалася… Напевно місяць я думала, гадала, вирішувалася. Підсумок — мені 37 років, і тепер на моїй лопатці живе невелика витончена кішка. Дочка була в шоці, але я їй нічого не казала, просто пішла і зробила.

Чому? Не знаю, просто стукнуло. Захотілося зробити щось, чого оточуючі не очікують, зламати стереотипи, ну і взагалі кішка мені близька по духу. А ще я представила ситуацію: ось моя дочка на випускному, одна її татушка в будь-якому випадку виглядає з-під сукні, і нехай хоч хтось спробує ткнути в нього пальцем — поруч буде така ж «ненормальна» мама, я навіть плаття з відкритими лопатками куплю заради такого випадку, щоб її підтримати.

Що здивувало? Ось подруга, з якою ми спілкуємося 20 років. Покликала її на чай, а вдома поки ходжу в майці, так як не всі ще зажило. Коли вона побачила мою кішку, то лише сказала здивовано-презирливий погляд. Ні слова, ні питання, ні коментаря. Дорога, що змінилося з появою на моєму тілі татушки? Я стала гірше? Ти не хочеш більше зі мною спілкуватися?

Так само відреагував і колишній чоловік. Боже мій, я за кілька років спільного життя не бачила стільки презирства та огиди в його погляді… Але це мене не засмутило, лише налаштувало в моїй голові фільтр від непотрібних людей. Якщо у ваших думках людей з татуюваннями — покидьки, повії, зеки та інші подібні екземпляри, то мені з вами не по дорозі.

Майстер, коли набивав мені татушку, сміявся про кризу середнього віку. До речі, моїй сестрі 47, вона нещодавно пережила важкий розлучення і після моєї надісланої фотографії задумалася — а чому ні?

Який підсумок? Наше тіло — наша справа. Так, я досі не можу уявити собі «рукав» або картинку на половину тулуба, але я захоплююсь сміливістю людей, які вибирають таке. А взагалі, не забувайте, що навіть з появою татушки ми не змінюємося кардинально. Можливо, стаємо трохи впевненіше в собі, спокійніше, але ми все ті ж подруги, колеги, дружини, діти.

Не задалбывайтесь по дрібницях!