Імперія Миколи II. Революційна ситуація. Заводи робочим

223


Отже, чи була Росія традиційно чисто аграрної та економічно нерозвиненою країною, як нас запевняють марксисти?
Ось що насправді слід сказати про якусь в чому відсталості Росії в промисловому відношенні. Спочатку про часи чи не доісторичних. Тобто тих, коли промисловість нашої країни ще не була обасурманена. Це 20-ті роки XVII століття, коли захопили владу в нашій країні династія Філарета Романова (вона перервалася смертю Петра II) ще тільки примірялася до спроби з промислово розвиненої країни зробити сільськогосподарський придаток Заходу. Ось що пишуть голландці спростування передбачуваного проекту на довготривалу закупівлю зерна в Росії:
«Торгівля з остзейскими країнами, Пруссією і Польщею дуже важлива для Нідерландів, так як останні, натомість вивозиться звідти хліба, посилають туди нідерландські товари, між тим як в Росії їм доводиться возити готівкові гроші» [12] (с. CCXXXI).
І все чому?
Та тому, що нам з тих ще часів, коли нас не привчили до модним зеркальцам і скляних бус, немов папуасів з загублених в океані островів, а потім до частин, що труться джинсів і жуйці, вироби промисловості Заходу були ні до чого — ми прекрасно обходилися послугами своєї власної промисловості.
Але ось хто насправді був у ті часи їх економічним придатком. Це випливає з наступної фрази противника проекту закупівлі зерна в Росії:
«І якщо поляки помітять, що нідерландці звертаються за хлібом головним чином у Росії, то вони, напевно, зменшать його виробництво і, зайнявшись промисловістю… зрештою почнуть самі виробляти всі ті товари, які раніше купували у нідерландців» [12] (с. CCXXXII).
Тобто сільськогосподарським придатком Заходу в ті ще часи була Польща. Росії ж, крім належного за вивіз зерна золота, від країн Заходу взяти було більше нічого, тому як всім необхідним нас чудово обезпечивала своя власна промисловість. Причому, і сировину для своєї промисловості у нас було своє. Тому, крім хліба, голландці запросили у нас:
«…поташу, льону, пеньки, якими нідерландці до теперішнього часу забезпечувалися з Польщі… крім того, просять, щоб цар і патріарх дозволили виключно нідерландцям вивозити в порти республіки хліб і селітру в такій кількості, яке цар визнає можливим відпускати з Росії» [12] (с. CCXLI).
Тобто Росію з індустріальної держави передбачалося перетворити на сировинний придаток Голландії. Завдання це, зауважимо, звичайному уряду звичайної країни була б просто не під силу. Але Голландія на ті часи була єдиною в Європі країною, де правил не король, а революційні влади. Революції, що нам прегарний відомо, виробляються масонами. Не була в цьому питанні якимось винятком і Голландія.
Але і перші Романови, захопили в ту пору владу в Росії, чия причетність до масонства докладно викладена в книзі «Клятва 1613 року» [17], аж ніяк не були для голландських масонів чужинцями. Тому-то їм так майстерно і вдалося надіти на російський народ ярмо середньовічної відсталості, трохи раніше тяготевшее над Литвою, на 9/10 складається з західно-руських провінцій, відданої Польщі все тими ж силами. Тому, діючи як зовні, так і зсередини, користуючись підпорядкованістю перших Романових масонства (хто це такі див.: «Патріарх Тушинського злодія» [110]), їм все ж вдалося зруйнувати нашу промисловість, навісивши на передову країну світу роль сировинного придатка.
Але не все так похмуро. Часи оседлавших Російський трон тимчасових минули. І вже Микола I офіційно масонство в країні заборонив. А вже потім до володіння Російською державою, через два століття лихоліття, нарешті, приступили істинно Російські Православні Царі — Олександр III та Микола II. Тому до кінця XIX століття ось вже що можна було сказати про нашу промисловості:
«Росія економічно перемагає у світі, випередивши стрімко розвиваються США» [5] (с. 533).
Ось які показники цього зростання:
«Якщо в період 1885-1913 років промислове виробництво в Англії збільшувалася в рік на 2,11%, в Німеччині — на 4,5, в США — на 5,2, то в Росії — на 5,72 відсотка» [15] (с. 117).
«Бурхливо розвивалися буквально всі галузі: добувна, важка і легка промисловість, сільське господарство, активно йшло будівництво залізниць, ліній поштових та телеграфних повідомлень» [27] (с. 122-123).
«У 1910 році в Росії 53% промислових робітників працювали на підприємствах з чисельністю понад 500 чоловік, тоді як у США відповідний показник становив лише 33%» [3] (с. 141).
Тобто знаходиться на верху своєї економічної могутності Америка являла собою, порівняно з нашою промисловістю, усього лише мережа кустарних виробництв.
Мало того, для Америки ми були нечувано недосяжним конкурентом в частині видобутку нафти:
«…в 1901 році США мало 10 млн. тонн, Росія 12 млн. 200 тисяч тонн нафти. Ця обставина робить Росію одним з найбільш індустріальних країн у світі» [16] (с. 52).
Причому, лідируюче становище Російської Імперії в даній області не змінюється і надалі. І тут слід підкреслити, що нами:
«експортувалася не сира нафта, а тільки продукти переробки. Експорт сирої нафти розглядався як втрата для Росії. Було підраховано, що кожен пуд вивезений за кордон нафти приносить країні збиток, що становить 19 копійок. Якість російських нафтопродуктів було найвищим у світі, що перевершує американську.
Особливо цінувалися російська гас та мастильні масла, які продавалися на 20-30% дешевше американських» [3] (с. 143).
Тобто і тут ми лідери: маємо можливість продавати найкращий у світі продукт свого виробництва, до всього іншого, ще й дешевше, складаючи американцям більш ніж серйозну конкуренцію.
«До 1913 році промисловість і сільське господарство досягли таких високих рубежів, що радянська економіка змогла досягти лише через десятиліття. А деякі показники були перекриті тільки в сімдесяті–вісімдесяті роки. Наприклад, енергоозброєність СРСР досягла дореволюційного рівня тільки до 1970-1980-х років. А в деяких галузях, таких як виробництво зерна, так і не наздогнала Миколаївську Росію» [3] (с. 87).
Тепер згадаємо про цю горезвісну «лампочку Ілліча» і якийсь план такий всіх планів: ГОЕЛРО. Тобто те диво, яким нібито темну відсталу Росію ощасливив колись «світлий геній» Леніна:
«У царювання Государя Миколи II проведена електрифікація всієї країни…» [3] (с. 167).
Як і в голові таке не вкладається: а як же заява більшовиків? Невже ж вони і про це нам настільки безсоромно все набрехали?
«З 1898 року відбувається інтенсивна електрифікація в Нижньому Новгороді, Курську, Вітебську, а до 1900 році — ще в багатьох містах.
Такого рівня електрифікації за радянської влади країна досягла тільки до 1970-х років» [3] (с. 169).
Тобто і з цієї самої модної частини нас дурили, як хотіли, стільки років. І ми всі завчено повторювали: так, план ГОЕЛРО, та «лампочка Ілліча». Тобто якусь нібито вже таку понад корисну річ принесли нам з собою в цю країну ведмедів і Бальзаминовых звідки-то з самого із закордону більшовики. Що ми їм тепер за це самий по труну зобов’язані. Але ось, що з’ясовується, і це нахабна брехня цих маразматиків, навіть наш винахід, лампочку російського винахідника Яблочкова (1876 року), якимось чином записати в актив комуністів, раздобывших її для нас з якогось «прогресивного» місця. З якого, правда, вони не уточнювали.
Але тепер з’ясовується, що повна електрифікація Росії проведена зовсім не більшовиками.
«Розвиток електричних мереж країни сприяло впровадженню нового виду міського транспорту — трамвая. Вперше трамвай з’явився в Києві в 1892 році» [3] (с. 169).
Тобто, так і взагалі за чверть століття до цієї модної революції, нібито і принесла нам з собою, як нам з дитячих пір посилено вселяли, цю настільки модну електрифікацію!
Через деякий час трамвай з’являється спочатку в Богородске (р. Ногінськ Московської обл.), а:
«У 1899 році запущена перша лінія трамваю у Москві» [3] (с. 169).
У Петербурзі деякий час гальмує розвиток трамвайних шляхів конка, договір з якою міською владою був укладений на багато років вперед. А тому основним засобом пересування по столиці стає все від тих же електричних мереж що живиться міський транспорт, і по цю пору успішно поширений у наших містах, — тролейбус, винайдений теж нами і випробуваний вперше у світі в 1902 р.
Але може бути через кричущу неготовність до війни і трапилися з Росією все потім відбулися революційні події?
Однак і тут все було з точністю до навпаки:
«До 1914 року кадрова російська армія була навчена у ряді відносин краще, ніж війська противника — Німеччини та Австро-Угорщини. Російський статут польової служби 1912 року, за яким готувався особовий склад, був самим досконалим у світі» [15] (с. 31-32).
Тобто навіть військовий статут — найкращий у світі.
Але головний засіб ведення війни, що являла собою наша 76-мм гармата, йому анітрохи не поступалася:
«Знаряддя, розроблене на Путилівському заводі, було одним з кращих у світі по всіх показниках» [15] (с. 33).
Може, наших кращих в світі знарядь було випущено кричуще мало?
«Росія була повністю обезпечена знаряддями за існуючим мобілізаційного розкладом — 959 батарей при 7 088 знаряддях. Це була величезна сила — союзна Франція мала лише 4 300 гармат» (Там же).
Так що і тут ніякої відсталості з боку Росії не простежується.
Але, може бути, ми себе довели до «ситуації», що трапилася лише чомусь виключно у нас, непомірними витратами на заклейменную соціалістичної історіографією нібито нами і розв’язану «імперіалістичну агресію»?!
Але і з цим міфом сьогодні можна розлучитися досить легко:
«За два роки війни Росія витратила на війну менше інших воюючих країн. Вартість війни: Росія витратила на війну близько 14 мільярдів рублів, Англія 15 мільярдів р., Франція 16 мільярдів р…» [5] (с. 568).
Так хто там воював на три фронти: ми чи англійці?! Саме ми були змушені воювати відразу проти всіх 3-х країн мілітаристської коаліції: і Німеччини, Туреччини та Австро-Угорщини! І не ми Німеччині, як брехали нам стільки років більшовики, але Німеччина нам оголосила тоді війну!
Але ніякої гарячки уряд не пороло. І навіть від виробництва винайденого нашими інженерами танка відмовився, лише сконструювавши і випробувавши один досвідчений екземпляр, передавши креслення свого найбільшого винаходу союзникам — англійцям. Але при всьому при тому все ж таки справило переозброєння армії по ходу війни і до весни фатального 1917 року вже чудово підготувався до генерального переможного наступу.
Але витрати все одно були мінімальні. Так що і революціонерам ніякої такої «особливої ситуації» за вищевказаною версії «з пальця висмоктати» знову ніяк не можна.
А може бути у нас, по тим часам, якісь занадто особливі негаразди з законами відбувалися? Тому-де і народ — «похотел бунтувати»?
Однак і тут:
“Російське робочий (соціальне) законодавство — найдосконалішого у світі (про що президент США Тафт в 1912 р. публічно заявив: “Ваш Імператор створив таке досконале робоче законодавство, яким жодна демократична держава похвалитися не може”)” [5] (с. 544).
Тобто і законодавство — найкраще в світі!
Ну, було б там, знову ж таки, — друге–третє… Але ж краще! Про що навіть голова самої нам ворожому масонської країни (практично відкрито збирає гроші на розподіл у нас хаосу революції) прилюдно заявляє!
«Податки в Росії до 1914 р. були найнижчими у світі! Прямі податки з населення були майже в чотири рази менше, ніж у Франції, більш ніж в чотири рази менше, ніж у Німеччині, в 8 з половиною разів (!) менше, ніж в Англії» [10] (c. 166).
«До 1917 року російські податки були найлегшими в світі» [18] (с. 27).
Але й це ще не все:
«При цьому, без найменшого збільшення податків, доходи держави неухильно росли… З 1904 по 1914 рр. загальна сума перевищення доходів над витратами склала 2 мільярди 400 мільйонів золотих рублів…» [10] (c. 167).
Адже і все це при тому, що:
«…Государ за цей час скасував викупні платежі з селян, знизив залізничні тарифи і зменшив ряд податків!» [10] (c. 167).
Після чого Росія:
«…по дешевизні для пасажирів і комфортабельності поїздів займала перше місце в світі» [10] (c. 167).
Ось і тут — перші. Тільки у нас 3-й клас мав спальні місця: ті ж модні французи на берег Середземномор’я їздили зі свого модного місту Парижу в сидячому положенні, забивши вагони як оселедці в бочці. Причому, виплачуючи за таке задоволення багато більше, ніж російські селяни, розвалившись на ніч і витягнувши ноги для зручності сну на окремій полиці.
Мало того:
«Символом економічного процвітання Росії кінця XIX – початку XX століття була Велика Сибірська залізниця… явивши світу російське економічне диво» [3] (с. 142).
Тобто ми тут були попереду планети всієї — жодна країна світу не могла похвалитися настільки гігантською і технічно обезпеченной залізницею, яка простягалася вздовж самого величезного материка на планеті — Азії.
Причому:
«Велика Сибірська залізниця була далеко не єдиною, побудованої у царювання Миколи II. При ньому щороку зводилося приблизно дві тисячі кілометрів доріг» [3] (с. 142).
А всього:
«У Царській Росії в період з 1880 р. по 1917 р., тобто за 37 років, було побудовано 58 251 км, що дає середній річний приріст на 1 575 км. За 38 років радянської влади, тобто до кінця 1956 р. було побудовано лише 3 250 км…» [19] (с. 43).
Тобто темпи будівництва залізниць за радянської влади, коли сталінськими вертухаями з собаками, науськанными на людей, у землю вколачивались стільки людей, скільки вкладалося в неї шпал, поступалися дореволюційним ні багато, ні мало, а майже в 20 разів!
Причому, сама якість цього большевицького ударного будівництва, яке розпочалося ще на кістках зеків в 20-е і закінчувалося комсомольцями аж у 80-ті, занадто наочно можна побачити на прикладі того ж БАМУ, сьогодні розвалюється буквально на очах. При цьому побудовані ще за Царя залізниці прекрасно використовуються на пострадянському просторі і по цю пору.
Так що більшовицький метод будівництва залізниць, шпали яких покладені прямо на трупи уработанных звірячими методами експлуатації мільйонів загиблих при їх будівництві людей, виглядає кривою усмішкою людожерів над могутньою індустріальною ходою нашої Великої Держави, зруйнованої інородцями та іновірцями. Тому і тут про якесь нібито перевагу над своїми попередниками єврейських революціонерів, які прийшли до влади в Росії у жовтні 1917 р., заїкатися не варто. Адже хай і у нас були війни і революційна розруха в ті роки, але це зовсім не привід, щоб чотири десятиліття зусиль більшовиків, в частині облаштування дістався їм даром залізничного транспорту, могли вміститися всього в два роки зовсім не ударних, як при більшовиках (згадайте Павку Корчагіна), але звичайних будівництв залізниць при Царської влади в Російській Імперії.
Тобто буквально все в дореволюційній Росії було багато краще, ніж було потім при більшовиках. Мало того, що визначили, багато краще, ніж в ті ж часи закордоном.
Так що лише всі спливаючі сьогодні фінансові підживлення революціонерів капіталом західних держав можуть тепер роз’яснити нам породила «революційну ситуацію» таємницю, стільки років покриту мороком.
Але брехня, як показує практика, і завжди являла собою головну зброю революціонерів, здатне зробити зрада будь-якого масштабу:
“Нечаєв у своєму “Катехізисі революціонера” прямо писав, що брехня, перехоплювання чужих листів, підслуховування, грабіжництво, вбивство не повинні бентежити революціонера. Ось і Ленін переміг, збрехавши: мир народам, земля-селянам. А пізніше пояснив: “Говорити правду — це дрібнобуржуазний забобон. Брехня, навпаки, часто виправдовується метою”… Майже дослівне повторення ілюмінатів” [20] (с. 407).
Так що все розвіяні на сьогоднішній день міфи про нібито назрівання-де у нас в країні стихії революції, як тепер з’ясовується, є суто пропагандистською брехнею: «кремлівський мрійник» правду вважав дрібнобуржуазним забобоном.
А ось як виглядала наша валюта в ті часи, коли, як запевняють все ті ж баснотворцы, фінансове становище країни стояло нібито мало вже й ні на порозі краху:
«За 1894-1914 роки держбюджет країни зріс у 5,5 рази, золотий запас — в 3,7 рази. Російська валюта була однією з найсильніших у світі» [8] (с. 240).
Причому, бюджет Росії:
«…був бездефіцитним і значно перевершував бюджетів таких країн, як Англія, Франція і Німеччина. Загальний обсяг промислового виробництва в період царювання Миколи II збільшився більш ніж у п’ять разів. Таких темпів не знала ні одна країна світу того часу» [3] (с. 147).
«Зростання державних доходів за час царювання Миколи II визначився в 300%» [18] (с. 27).
І тут не залишалося ніяких сумнівів, що:
«…збереження тенденцій розвитку, існували в 1900-1914 роки, неминуче вже через 20-30 років виведе Росію на місце світового лідера» [8] (с. 240).
«Приріст врожаю зерна склав 78%. Експортованого Росією зерно годував всю Європу. Виробництво вугілля зросло на 325%, міді — на 375%, залізної руди — на 250%, нафти — на 65%. Зростання залізниць становив 103%, торгового флоту — 39%.
Загальне зростання російської економіки навіть у важкі роки першої світової війни складав 21,5%» [8] (с. 240).
«…до 1912 р. в середньому на кожну родину припадало по 5 дітей! А в російських селах часто-густо були сім’ї з 10-15 дітьми, що вважалося звичайним» [10] (c. 167-168).
«У Росії найвищі в світі темпи росту населення, причому вони досягаються за рахунок росіян» [5] (с. 550).
І зростання це не припинявся навіть під час ведення нами війни на три фронти:
«…незважаючи на війну, втрати людської сили на фронтах, відбувалося поповнення населення Росії в середньому на 2,3 мільйона осіб на рік» [19] (с. 247).
Більшовики ж потім, через чверть століття, вже виключно лише втрачали по 7 млн. в рік. Але хтось і народжувався, а значить, що і донині ретельно приховується, втрачали і ще більше.
І хто, цікаво б знати, умів при цьому воювати: Царська Росія, або більшовицька? Адже якщо Царська Росія віддала лише Польщу і Литву, захопивши при цьому частина австро-угорщини, Румунії, Туреччини, половину Ірану і половину Іраку, окупувавши Багдад, то більшовики, отримавши по мізках навіть від крихітній Фінляндії, віддали ворогу територію, де проживала половина населення країни, дозволивши німцям блокувати Ленінград. Мало того, допустивши його до самих околицях Москви — аж до Хімкам, запустивши до Кавказу, перебратися через який німців не пустила лише настала зима, і Сталінграда — місту в самих глибинах Росії. І тільки чудом Божим, а ще рішучістю і умінням воювати російської людини, народу-воїна, Росії вдалося відстояти. І не з допомогою більшовизму, як придумали ці любителі розстрілів та заградзагонів, аби спробувати чимось виправдати себе, але всупереч їм.
І якщо більшовики віддавали в рік по 7 млн. людей в жертву свого невміння воювати, то Царська Росія, єдиною з воюючих у той період країн, все так і продовжувала збільшувати своє населення. І дуже не кволими темпами — по 2,3 млн. чоловік в рік. І це з урахуванням військових втрат — 400 тис. солдатів і офіцерів в рік.
Ось як наочно проглядається кричуща брехня адептів більшовизму про нібито понесених Росією в тій війні величезних людських втрат! І це все притому, що німці до 17-го року могли поповнювати свої минає останньою кров’ю армії лише желторотыми молодиками та старими чоловіками, мало чим придатними до військової служби.
Здавалося б, загадкові виставляються статистичними звітами Російської Імперії цифри. Проте ж все відбувається тоді виглядало досить просто: Микола II давав своїм солдатам тривалі відпустки, а поява дітей в сім’ях фінансово було зовсім не обтяжливо — рівень життя під час 1-ї світової війни був максимально наближений до довоєнного.
У країнах Антанти і Німеччини становище було в ту пору не просто багато гірше — воно було відчайдушним. Імперіалістична бійня до того викосила до того часу населення, наприклад, Франції, що в битві за Париж французи навіть поранених змушували повертатися в стрій. Анітрохи не меншими були й втрати у безуспішно намагається оволодіти Парижем Німеччини. Там і справді складалася революційна ситуація, що загрожує скинути затягують братовбивчу європейську війну режими.
А у нас, в той же час, понад двох мільйонів в рік приросту населення. Причому, не останнім у цьому положенні була і антиалкогольна політика Миколи II, яка не була заборонної, але лише увещевательной. Людям просто пропонувалося, чисто по-людськи, не бенкетувати під час чуми». І ось результати цієї політики:
«Зважаючи на величезні скупчення у розпорядженні Головного Управління неокладных зборів і казенної продажу напоїв запасів не знаходить збуту спирту припинити подальше його виготовлення і, отже, припинити приймання спирту від винокурних заводчиків» [21].
Ну, питається, що може бути переконливішим пред’явлених на цю тему неспростовних документів?
Тому-то і населення країни, навіть незважаючи на війну, як і раніше, продовжувало неухильно зростати. Причому, саме село була в той час прикладом для наслідування:
«Про моральну обстановку на селі говорить і те, що рівень споживання алкогольних напоїв там був в 3 рази нижче, ніж у місті [22] (с. 73).
До речі, і до початку 1-ї світової війни антиалкогольна політика в нашій країні загальновизнана найдієвішою:
«У першу половину царювання Миколи II скорочувалася споживання спиртних напоїв на душу населення. За 1894-1904 роки воно знизилося з 7,4 літра до 7 літрів — один з найнижчих показників споживання алкоголю у світі (сьогодні Росія в числі світових лідерів зі споживання спиртних напоїв)» [3] (с. 144).
Причому, саме село просто до підстави споила прийшла з більшовиками владу.
Але якими методами досягалася впровадження в Царській Росії антиалкогольної політики?
Ну, по-перше, це кустарне виробництво, якими займалися селяни в селах в міжсезоння:
«Це була велика підмога для народу, для розвитку його рукодільних талантів, здорового способу життя, самим позитивним чином позначилося на підвищенні рівня життя, а держава отримувала більшу прибуток в скарбницю…
Але як тільки до влади прийшли більшовики, Ленін оголосив безпощадную війну кустарям і всієї кустарної промисловості. Він наклеїв на кустарів ярлик “селянської буржуазії” і стверджував, що кустарі — це основа капіталістичного підприємництва і виробництва, що суперечить соціалістичним форм виробництва. З цієї ленінської встановленні в 1920-ті роки велася поголовна, повсюдна і безпощадная боротьба з кустарями. Відбувалися облави і обшуки на території цілих районів Тульської, Пермської, Єкатеринбурзької, Орловської, Єлецької та інших областях Центральної Росії. Села брали в оточення і влаштовували повальний обшук. Інструменти, виробничі пристосування, сировина — все це конфіскували, вантажили на підводи, а самих кустарів, серед яких було чимало талановитих майстрів-самородків, чекісти брали під конвой і перепроваджували у в’язниці і табори. А сім’ї приречені на голод і вимирання.
Цілі галузі кустарного виробництва народних музичних інструментів, селянської і міської начиння, шорної їздовий начиння та інші були повністю розгромлені, і з ними зник величезний пласт російської народної культури. Потім, спохватившись лише в 1960 роки, стали відновлювати народні промисли на державній основі, втративши в таборах кращі досвідчені кадри, у багатьох випадках повністю втративши технологію і секрети народного промислу. Такий був шлях до “розвинутого соціалізму” в обширній сфері російської народної майстерності” [3] (с. 144-146).
Так, що, по-перше, більшовиками була повністю розгромлена сфера дозвілля російської людини: йому заборонили виготовляти іграшки, музичні інструменти, елементи народного одягу.
І, що друге, поставили під заборону його святий обов’язок — по недільним дням відвідувати Російську Церкву. Вони, для початку, влаштували тиждень-шестиденку, де вихідний день на неділю припадав один раз у два місяці. А потім, коли всіх незадоволених загнали в табори, приступили до знищення російських святинь.
Отже, для порівняння, при Миколі II відбувається грандиознейшее ще не зустрічається раніше церковне будівництво:
«Порівняння статистичних даних за 1894 і за 1912 роки показує, що за вісімнадцять років було відкрито 211 нових чоловічих і жіночих монастирів і 7 546 нових церков, не рахуючи великого числа нових каплиць…» [3] (с. 107).
«Потім, при більшовиках, відбувається тотальне розграбування і знищення храмів, церков і монастирів. Москва, яку за кількістю церков називали золотоверхою, втратила велику частину своїх святинь. Зникли багато монастирів, які створювали унікальний архітектурний колорит столиці: Чудов, Спасо-Андроньевский (знищена надбрамна дзвіниця), Вознесенський, Стрітенський, Скорбященский, Зачатіївську, Ново-Спаського, Нікітський, Симоновський (у ньому була знищена старовинна унікальна духовна та історична бібліотека), Нікольський, Пристрасної та інші. Деякі з них сьогодні з великими зусиллями відновлюються, але це тільки невеликі фрагменти благородних красенів, колись велично піднімаються над Москвою. Багато монастирі повністю зрівняли з землею, і вони втрачені безповоротно.
Такого шкоди Російське Православ’я не знала за свою майже тисячолітню історію» [3] (с. 107-108).
Ось чому ми за більшовиків перетворюємося в саму п’є націю. А адже ще Достоєвський казав, що без Православ’я російська людина погань. Зрозуміло, не сам він у цю погань перетворюється, йому допомагають. Причому, ця допомога коштує дуже значних фінансових витрат з боку транснаціональних компаній. Але результат, що називається, на обличчя — у нас відбирають нашу культуру: Церква, народні промисли, а з ними і всю національну ідентичність російської людини, виробляючи з колись кращого людини на землі якусь сіру безмозкої біомасу, у який при сірої безрадісною життя пригнобленого раба весь інтерес до життя тепер залишається лише на дні склянки.
Так що віддамо все ж належне політиці Миколи II, який створив саму тверезу країну в світі з самим здоровим способом життя її населяють людей. Причому, не просто людей, але саме російських людей, у вільний від основної роботи час створюють свою найбільшу з світових культур, формуючи тим відмінну від усіх інших свою національну ідентичність. Так, кустарне виробництво — це суто наша національна риса людини зайняти чимось розумним і добрим — російською.
І ось що є вінцем добробуту і підтримання високих моральних цінностей народу:
«У сучасних джерелах багато раз наводилися відомості про видобуток чавуну, нафти, вугілля, виплавки сталі, стійкому курсі золотого рубля, самих низьких в світі податки і низьких цінах на продукти харчування, які знаменували успіхи російської промисловості до 1913 році. Але, мабуть, найбільш вражаючим і важливим є зростання населення Російської Імперії, яке за час царювання Миколи II зросла на 60 мільйонів чоловік, факт, який не має аналогів у світовій історії. Це зростання є найкращим показником того, що Росія ставала все більш багатим, ситим і процвітаючою державою. Що б хто не говорив сьогодні, але історичні факти вперто свідчать, що російський народ ніколи, ні до, ні після, у своїй більшості, в матеріальному плані не жив краще і багатше, ніж за Імператора Миколи Олександровича» [23] (с. 6-9).
Бібліографію див.:
Слово. Т. 30. Мас. пер-рот. Імперія Миколи II