Не так давно у вітчизняних ЗМІ пройшла інформація про те, що ФСБ Росії нарешті розсекретила кримінальну справу адмірала Колчака. Радіти треба, чи не так? Тепер його можна вивчати кому треба? Але ні, насправді все зовсім не так просто! Дослідники раніше, не зможуть його отримати, оскільки адмірал так і не був реабілітований. Але от питання: а навіщо його взагалі потрібно реабілітувати, для того щоб історики могли б залізти в його кримінальну справу? І знайшлася ініціативна правозахисна група під назвою «Команда 29», яка через суд хоче отримати до нього доступ. І це важливо, оскільки дозволить поставити всі крапки над i.
Костянтин Хабенський в ролі адмірала Колчака у фільмі «Адмірал»
Домігся цього рішення в нашій сучасній Росії не міністр, не академік, а житель Санкт-Петербурга Дмитро Дотепників. У вересні 2018 року він надіслав запит у відповідні інстанції про розсекречення цих документів, грунтуючись на тому, що їх частина вже раніше викладалася, була озвучена в Смоленськом районному суді Санкт-Петербурга, в якому розглядалася справа про демонтаж меморіальної дошки Колчаку, і публікувалася на сайті цього суду. З Центрального архіву ФСБ Росії йому повідомили, що «справа» передано для його оцінки експертами, а потім, через рік, йому повідомили, що «зазначена справа розсекречена в установленому порядку». Однак при цьому було підкреслено, що стосовно осіб, які підлягали політичним репресіям і реабілітованих, діє правило обмеженого доступу. Реально цей доступ до них закритий повністю.
Тепер згадаємо: чому так примітна особистість адмірала Колчака? Чим він «краще» або «гірше» тих же Денікіна, Юденича або отамана Краснова? Ну, він був полярним дослідником, і це дуже добре його характеризує. Проте і що? І Денікін був письменником. Написав цікаві мемуари…
Найвідоміший факт біографії Колчака – його участь у Громадянській війні в Сибіру і те, що його вибрали Верховним правителем. Будучи в такому положенні віддав наказ про розслідування вбивства царської сім’ї і отримав доступ до золота Російської імперії, яке чехи вивезли з Казані. Проводив жорстоку політику щодо всіх, хто був незадоволений режимом його уряду, що викликало повстання і репресії проти повсталих. Але і дії більшовиків теж викликали повстання і, відповідно, репресії проти повсталих. Одна тільки «чапанная війна» чого коштувала. Так що тут все «фіфті-фіфті».
Найголовніше, що його зрадили його ж союзники: у січні 1920 року він був затриманий командуванням Чехословацького корпусу, коли він відступав на схід, а потім чехи разом із золотом віддали його більшовикам в обмін на безпечний виїзд з Росії. При цьому – так, золото чехи віддали, але скільки вони при цьому вивезли ешелонів іншого добра? Кольорових металів, шкіри, прокату, сталі… З чого Чехословаччина так піднялася відразу після війни і саме після повернення цього корпусу? А багато всього привезли! І сировини, і грошей!
Ну а потім, вночі 7 лютого 1920 року, його розстріляли без суду в Іркутську, за рішенням Іркутського військово-революційного комітету. І можна скільки завгодно говорити сьогодні про неправосудній стороні такого рішення, з цим вже нічого не поробиш. Час було таке! Не було тоді правосудних рішень в дусі гуманізму і сучасної толерантності.
Цікаво, що в законах не вказана залежність роботи із справами від того, були люди реабілітовані або ж ні». Але суди відмовляють дослідникам на підставі п. 5 наказу Мінкультури Росії, МВС Росії і ФСБ Росії від 25 липня 2006 року № 375/584/352. І хоча п. 5 написано, що документом питання доступу до матеріалів нереабілітованих осіб не регулюється, тут же додається, що громадянам на звернення щодо можливості доступу до матеріалів, що належать до осіб, яким відмовлено в реабілітації, «видаються довідки про результати перегляду». Але довідка – довідкою, а справи подивитися все одно не вдається.
Цікаво, що пану Петрову так і не вдалося з’ясувати у ФСБ при яких же умовах можна подивитися справи на нереабілітованих. І раз так, виникає ситуація, при якій ці справи закриті… навічно? Чи як? Не буває. У законі «Про архівну справу» сказано про 75-річному терміні давності з моменту створення документів, в яких присутня особиста таємниця. Але в законі «Про державну таємницю» названий термін у 30 років, і продовжується він лише у виняткових випадках.
І хоча не реабілітованих жертв репресій можуть бути сотні тисяч (і по заслузі вони отримали чи ні невідомо) в даному випадку важливо справа «Справа Колчака». Він не реабілітований. Але скільки потрібно чекати, щоб з ним познайомитися? Скільки років конкретно?
Зрозуміло, що Колчак – постать дуже суперечлива. А яка фігура не суперечлива з тих, які робили революцію або боролися з нею? На чиєму боці було більше законності, або більше насильства? До 1991 року можна було б говорити про те, що… недопущення до справи Колчака служить інтересам держави. А держава хороше або погане, або навіть «імперія зла» має повне право на захист своїх інтересів. В рамках своїх законів, знову-таки подобаються вони комусь чи ні. Але зараз у нас зовсім інша держава, зовсім інші уявлення про законність і беззаконня, підсудності чи непідсудності тих чи інших діянь, і треба поступати у відповідності з ними.
Навіть сьогодні наше суспільство в значній мірі розколоте. Є люди, знову кличуть до сокири» і пропонують вирішувати права знедолених з допомогою насильства. Є й ті, хто ідеалізує минуле. Як радянських, коли всі вулиці наших міст були буквально вимощені не знецінюються радянськими рублями, так і минуле Російської імперії, коли… коли всякого негативу теж вистачало з надлишком. І тільки повна відкритість у доступі до всяких архівними матеріалами здатна поступово цей розкол подолати. Поінформовані люди надходять більш розумно, ніж не поінформовані.
Більше інформації – менше домислів.
Простий приклад. З пункту А в пункт Б вийшов поїзд. Є документи, що він вийшов і прийшов. І коли він виходив, то в ньому було 100 осіб, а на місце прибуло всього 50. Інформація про те, що сталося в поїзді поки він рухався з пункту А в Б – засекречена. І це відкриває просто неосяжний простір для всіляких домислів і спекуляцій. Можна просто написати, що засекречено все тому, що… одні пасажири інших… з’їли! Ось просто взяли та й з’їли! Тому і засекречено. Можна написати, що їх викрали прибульці з космосу або паралельного світу – чому ні?
Втім, можна вчинити і більш обдумано. А саме: зібрати доступну інформацію про схожих випадках. Об’єднати, запропонувати тим же читачам «вибрати самим», тобто зіграти «в об’єктивність», але при цьому постійно педалювати теза про те, що «диму без вогню не буває», що якщо держава щось приховує, то йому є що приховувати», що… «недобре, коли держава приховує від народу правду», ну і все в такому ж роді і так далі.
А в результаті… в результаті саме так і народжується недовіра до влади! Саме так руйнується інформаційний фундамент суспільства, оскільки відомо, що «будинок, побудований на піску, не встоїть». Хоча дуже багато сьогодні взагалі змінилося. Більшої частини суспільства глибоко наплювати і на Колчака, і на те, що він взагалі був. 90% людей стурбована тим, як би вижити в епоху змін, дітей підняти, зміцнити добробут. А тут якийсь Колчак… Обивателя зараз хвилює зовсім інше.
Дивно, але подібне ставлення до архівних таємниць перекочувало до нас з СРСР. І якщо тоді воно було повністю виправданим, то чим воно ВИПРАВДАНЕ ЗАРАЗ?
У моїй практиці був випадок. Приїхав я в Загорськ в контору московського митрополита отримати інформацію про вклад православної церкви в перемогу у ВВВ. Списався з ними, і архімандрит Інокентій мене запросив. Пояснюю йому, що навчаюся в аспірантурі КуГУ, що хочу написати книжку про радянських танкістів танкової колони «Олександр Невський», яка буде називатися «Зірка і хрест», і що мені потрібна інформація. Тут він мені й каже, що з боку церкви будь-яка вам допомога буде надана, всі дані дамо, скільки грошей, золота та срібла зібрали – всі-всі. Але з бойового шляху колони у них немає нічого. Ми її благословили, і… вона розтанула! А в архіви НАС НЕ ПУСКАЮТЬ! Мене, пам’ятається, це дуже здивувало. Хіба служителі культу не були громадянами СРСР? Чому їм не давали можливість збирати інформацію про колоні, побудованої на їх же гроші? У «Правді» були фото з передачею цих танків армії, але і все. А що далі?
Загалом, з благословення архімандрита відбув я в Подольськ в архів МО, де і зажадав дані по колоні. А її немає! На фронт пішла, але… не прийшла. Так я тоді і не зміг з’ясувати, куди поділася ціла колона танків з написом на броні «Олександр Невський». Часу на роботу було дуже мало.
І тільки вже в наш час, стараннями невідомих мені істориків, вдалося з’ясувати, що ці танки були спрямовані на поповнення окремих танкових частин, бригаду з них формувати не стали. І бойовий шлях з’ясували цих частин, і як вони билися. Але скільки років вони були в забутті!.. Хоча і було сказано ще до 1991 року: «Ніхто не забутий і ніщо не забуте».
І ось це дивне ставлення до нашої історичної пам’яті повторюється на новому витку історії. І який у цьому сенс? Від чого, що або кого охороняємо, закриваючи доступ до справи Колчака? Кому буде гірше, якщо зайвий раз буде сказано про те, що його розстріляли без суду і слідства. Ну так… на те вона і Громадянська війна! Зайвий доказ на користь того, щоб не допускати…
Так що, по ідеї, треба було б ширше двері-то архівів розорювати, а не закривати їх перед допитливими людьми. Всяка недомовленість і «таємниця» — це палиця про два кінці, одним з яких вона тебе ж по лобі і вдарить!
Автор:В’ячеслав Шпаковський
