Ой, боюся-боюся

32

Я дуже не люблю пустих балачок і вважаю, що за свої слова треба відповідати, пообіцяв ти щось або пригрозив чомусь- не важливо. Не можеш зробити того, про що говориш, не сотрясай повітря. Але якщо з побутовими ситуаціями все може бути не так просто, то ось зайвий пафос в професійній сфері мене вже порядком задовбав.

Ще в школі я якось захворіла за пару днів до річної контрольної. Ну і фіг би з нею, але вчителька передала через моїх однокласників, що за відсутність на цій контрольній мене не переведуть до наступного класу і залишать на другий рік. Серйозно? Мені було 12 років, але я чітко розуміла, що така загроза — це порожній звук. Назад однокласники передали моїй вчительці, що я не прийду з-за хвороби, довідку принесу, як годиться, а далі нехай завуч і директор вирішують питання про моєму перекладі. В результаті вчителька, побачивши мене через тиждень, просто стулила губи і не привіталася. Чи варто говорити, що вчилася я далі спокійнісінько, як і всі мої однокласники?

Аналогічна ситуація склалася у випускному класі, коли запланована за півроку операція збіглася з датою одним з ЄДІ. Я відразу ж попередила адміністрацію школи, що операція мені важливіше, а іспит я буду здавати або раніше, або пізніше призначеного дня. Мені тут же пригрозили, що я зобов’язана з’явитися у призначений день, інакше атестат мені не видадуть і дорога до внз буде закрита. Звичайно, в день X я була в лікарні, іспит успішно був зданий в додаткові дні, а директор, підтискаючи губи, мовчки вручила мені атестат на випускному, без привітань і посмішки. А вчилася я добре, навіть можна було на медаль йти, якщо б річні оцінки не були зіпсовані парою поточних двійок через суперечки з учителями.

З лікарями окрема історія. Діти зазвичай їх бояться просто за замовчуванням, але в моїй родині так склалося, що лікарів всі поважають, хоч до медицини ніхто ніколи не мав відношення, так що справа просто у вихованні, а не в сімейному підряді. Тому коли дільничний лікар пару раз повчально радила пропити якісь гомеопатичні препарати, щоб позбавити мене від хвороби, а якщо я не послухаю, то мене відвезуть у лікарню, — я, дивлячись лікареві в очі, відповідала, що нехай відвозять, раз треба, вилікують — і більше я вболівати не буду. Повисала незручна пауза, і лікар просто йшла, а я, будучи недосвідченої в сфері здоров’я і терапії, не розуміла, сильно я все-таки хвора або лікар просто хотіла мене налякати.

Окрема хохма була в пологовому будинку, коли педіатр строго і голосно критикувала: «Ось залишу тебе тут ще на пару днів!», за те, що дитина втратила 200 грам ваги (хоча це припустимо). Без тіні сумніву я відповіла: «Залишайте, якщо потрібно», — і знову повисла ця незручна пауза. Мені, чесно, було вкрай цікаво, що б педіатра сказав головлікар за таке утримання у державному-то пологовому будинку. А самий смак всієї ситуації був у тому, що з попереднього дня в коридорах стояли 2 розкладачки для пацієнток, яким вже не вистачало місця в палатах.

Співробітник поліції, який погрожував скласти протокол про порушення і відправити мене у відділення за те, що я пила воду з пляшки у вестибюлі метро, ти мене теж задовбав! Згодна, в правилах метрополітену ця заборона Екшн сно написаний (нехай він і маревний), і я погодилася на протокол про адміністративне правопорушення, але ти чомусь далі слів справа не пішла. Раз не готовий був складати протокол, то нема чого було мене взагалі зупиняти.

У мене ще є багато прикладів з життя, коли у відповідь на чиєсь заяву я просто погоджувалася і чекала логічного виконання обіцяного. Але, на жаль, жодного разу не дочекалася. І ці порожні слова жахливо задовбали, як ніби досить просто озвучити думку і ти відразу молодець, а далі робити ніби як вже не треба.