Прочитав тут на одному сайті чергові тяжкі схлипи про «втрачений рай» – сиріч Радянському Союзі. Як, мовляв, там все було чудово, які були танки, ракети і безкоштовну охорону здоров’я. Ні, я не сперечаюся, все це було. Ще були просторі і чисті проспекти, проїзд в метро по 5 копійок, золоті медалі з хокею на будь-яких турнірах, низький рівень злочинності…
Взагалі, якщо порівнювати СРСР з нинішньої РФ то порівняння по ряду пунктів буде не на користь останньої. Щоправда я, хоч убий, не можу зрозуміти, забагато честі робить Радянському Союзу порівняння з Эрефией? Ну гаразд, не суть.
Загалом, прочитавши охи-зітхання «про втрачене», віддалася спогадам і я. І навіть вирішив ці спогади – правда дуже розрізнені і фрагментарні – опублікувати. Науки, так сказати, і все таке інше. Спогади, втім, не рекомендую читати людям, для яких СРСР став символом віри. Побережіть свої нерви, товариші. Ну і свій трафік теж. Бо спогади просто аграменные. Отже.
Для початку трохи цифр. Випускник будь-якого радянського Вузу – сумнозвісний радянський інженер – отримував зарплату 120-130 рублів в місяць. В подальшому, якщо вони не ставав кандидатом яких-небудь наук або начальником відділу, його зарплат росла дуже мляво і не перевищувала 150-160 рублів. Прийнятною зарплатою вважалася сума від 180 рублів на місяць. 220 в місяць вважалися дуже хорошою зарплатою, а суми, що перевищують 250 рублів, здавалися майже казкою. Звичайно, де-небудь в Кузбасі шахтарі отримували по 500-800, а то і 1000 карбованців. Так, у всякому разі, мені розповідали в армії хлопці з Кузбасу, з якими служив, але перевірити цю інформацію я так і не спромігся. Так що якщо що, то всі претензії до Барышу, Романычу і сержанту Рыжкину.
Ну гаразд, як би там не було, а я буду більше про соціалістичну Москви епоху застою розповідати, з якої (за добу), багато хто сьогодні сумують.
У Москві теж були люди з досить солідною зарплатою. Наприклад, коли я після школи працював лаборантом в Інституті інженерів водного транспорту (зарплата 80 карбованців на місяць), то мій завлаб був секретарем профкому і мені частенько доводилося носити на підпис ректору відомість сплати членських внесків. З цієї відомості я з’ясував, що ректор інституту отримував 700-800 рублів в місяць, а один раз навіть отримав тисячу з чимось. Але ректорів у Москві було не так вже й багато. До речі, згадавши ректора, не обійду мовчанням і розмір стипендії. Вона дорівнювала 40 рублів. Думаю, приблизне уявлення про заробіток радянських людей моя вступна статистика дає. Так, зовсім забув. В СРСР існувала дивна дивина: інженер отримував менше, ніж робочий. Тобто якщо інженер отримував 150-160, то робітник на тому ж заводі – запросто 180-200. Незважаючи на це, радянська молодь дуже прагнула до Внз і чомусь зовсім не прагнули до ПТУ. У школах училки лякали лаботрясов: «Чого ти добиваєшся? По тобі ж ПТУ плаче!». Школярі посмышленее кумекали: «Ага, ПТУ плаче, це, стало бути, щось на зразок в’язниці. Ні, не підемо». Ну гаразд, йдемо далі.
До речі, відразу зроблю ліричний відступ. От є такі радянські патріоти, які дуже дратуються, коли хто-то починає політичну систему кілограмами з’їденої ковбаси міряти. Ні, я згоден, не ковбасою єдиною живе людина. Але ж, з іншого боку, проста людина, адже він не мегатоннами випробуваних ядерних фугасів живиться або мільйонами кіловат виробленої за рік електроенергії. Безумовно, проста людина дуже радіє, коли його рідна наука виводить на орбіту черговий військовий супутник, але якщо цій людині жерти крім хліба, баклажанної ікри і бичків у томаті нічого, то мільйони тонн зерна, здані понад плану в засіки батьківщини, його починають трохи дратувати, а якщо ще й замість модного одягу його одягають у продукцію фабрики «Пиздец комунізму», зшиту за лекалами 1939 року, то й зовсім настрій псується і стара російська хвороба «Хочеться в Париж» дає про себе знати. Так що якщо хтось мені тут буде говорити щось в стилі «не ковбасою єдиної», той може відразу ж крейсерською швидкістю вирушати на йух.
Отже, головне питання – чи можна сказати, питання питань – що скільки коштувало? І почну я… Ну ви мене зрозуміли – звичайно з ковбаси.
У московських магазинах продавалась варена ковбаса двох цінових категорій: 2 руб. 20 копійок і 2 руб. 90 копійок (2-20 і 2-90). За 2-90 була дуже навіть їстівної, а ось за 2-20 часом була такою огидною, що її не їли навіть кішки. Копчена ковбаса коштувала… Стоп! А копченої ковбаси не було. Ну тобто взагалі-то вона була, але не в магазинах. В магазинах була тільки варена. А якщо у радянського громадянина виникало дивне, нічим не обґрунтоване бажання побавитися копченою ковбасою – ну там якась весілля або свято – то у такої людини було, власне, дві можливості: він міг піти в який-небудь ресторан або гастроном і спробувати купити ковбасу «з під поли»… Що? Не розумієте, що таке «купити з-під поли»? Пояснюю для любителів казок про чудовій країні Совдепії.
В СРСР жили люди, які за своїм інстинктам, в принципі, нічим не відрізнялися від інших білих людей, які жили в капіталістичних країнах. Один з людських інстинктів – він не у всіх розвинений, але у багатьох розвинений – торгувати. Є чимало людей, які люблять торгувати. У мене цей інстинкт абсолютно не розвинений, але я знаю людей, які отримують справжню насолоду від того, що продають щось і отримують з цього «навар». Зрозуміло, що людей з таким інстинктом було чимало в радянській торгівлі. Ці люди дуже швидко укумекали, що оскільки радянська промисловість і радянське сільське господарство не справляється з «зростаючими потребами» радянських людей, а простіше кажучи, просто буксує в задоволенні навіть елементарних запитів (про це далі). Укумекав, радянські торговці зробили висновок: раз все одно на всіх не вистачає, то будемо товар просто прибирати «під прилавок», а найбільш тямущим споживачам будемо потрібний товар з під цього прилавка (або «з під поли») продавати за спекулятивними цінами. Такий товар, який був у магазинах, але «під прилавком», називався «дефіцитом».
Якщо вдуматися, то в СРСР дефіцитом було все. Вірніше – все добре. До речі, варена ковбаса теж була дефіцитом. У Москві вона була, а в інших містах – ні. Тому жителі інших міст регулярно приїжджали до Москви, щоб грунтовно затаритися вареною ковбасою і сосисками. Причому кожен гонець купував ковбаси не тільки на власну сім’ю, але й ще кількох знайомих, тому їхав зі столиці з многокилограммовыми баулами, набитими ковбасою і сосисками. У «Новоарбатском» гастрономі на Калінінському проспекті в будь-який день ковбасні відділи стояли довжелезні черги ковбасних закупівельників.
А для Москви дефіцитом були: копчена ковбаса, торт «Пташине молоко»… Ні, не буду перераховувати – я подумав, що цей перелік може бути нескінченним. Та про що взагалі можна говорити, якщо навіть туалетний папір була дефіцитом? Складно повірити? Ніхто не дивувався, коли бачив на вулиці жінок, обмотаних зв’язками туалетного паперу, немов революційний матрос кулеметною стрічкою. Ну про ікру, осетрину, сьомгу – я взагалі не кажу. Це взагалі був супердефицит. Це навіть «з під поли» було майже неможливо придбати. Це можна було купити тільки «по блату».
Блат – ще одне радянське слівце – представляв з себе знайомство з «потрібною людиною». «Потрібна людина» – це людина, який працював в місцях скупчення дефіциту. Такими місцями були: кафе і ресторани, гастрономи, магазини одягу і косметики, бази (продуктові і промтоварні). «Потрібна людина» «по блату» міг продати дефіцит, за спекулятивною ціною, зрозуміло. Це, власне, був другий спосіб придбання ковбаси (та іншого дефіциту).
Якщо вдуматися, то в радянських магазинах завжди у продажу були тільки хліб, молоко і портвейн. Хоча ні, брешу, молоко теж було не завжди, а коли було, то нерідко – кисле. Теж у це сьогодні навіть не віриться, але в радянський час, купуючи молоко, цілком можна було принести додому пакет кислого. І, якщо чесно, нікого це особливо не дивувало. «Знову кисле! – бідкалася мама, – ну гаразд, піде на млинці». Нормальна радянська дійсність.
Ні, ну ще був сік в трилітрових банках. Ще – ікра баклажанна. На цьому, до речі, побудована відома сцена з «Іван Васильича» – коли герой Крамарова жаданим є ковтає слину при вигляді жменьки баклажанної ікри в золотій чаші, радянські люди сміялися від душі – бо радянські магазини якщо чимось і були забиті під зав’язку, так це баклажанної ікрою. Ще було печиво «Суничне», печиво Вівсяне (моє улюблене), а ось печиво «Ювілейне» вже було дефіцитом. Продавалися різноманітні цукерки. Я найбільше любив батончики. Але мої улюблені батончики «рот-фронт» були дефіцитом. Рівним образмо дефіцитом були смоктальні «барбариски». А в основному в кондитерських відділах продавалися ненависні мною карамелі з джемовой начинкою. Втім, коли з Іванова до нас приїжджали родичі, то вони рубали цю джемовую гидоту за обидві щоки – у них і такого не було. Чай був двох марок: «грузинський» і «цейлонський». «Грузинський» був просто огидним пійлом, а «цейлонський» – більш чи менш нормальним. Якщо ви вже зрозуміли алгоритм радянської торгівлі, то не здивуєтеся, що «цейлонський» чай був дефіцитом. Розчинна кава теж був дефіцитом.
Однак деякі речі дефіцитом не були, хоча за сучасними мірками начебто повинні були б. Наприклад, креветки. Пам’ятаю, в гастрономі недалеко від мого будинку завжди продавалися креветки в коробках. Ціна: 90 копійок за кілограм. Їх майже ніхто ніколи не купував. А ось пляшкове пиво було дефіцитом. Вірніше, свіже пиво. Бо в ті часи пиво не пастеризовали і було досить істотним купити саме свіже пиво – ну там протягом пари днів з моменту розливу, тому що далі в ньому з’являвся осад.
Зрозуміло дефіцитом була одяг. Ні, не те щоб одягу в магазинах не було. Була! Все було завалено одягом. Пальто, штани, піджаки, сорочки, колготи – це все було в необмежених кількостях. Але… Купувати це всі радянські люди не поспішали. Чому? Тому що все, що продавалося, було скоєно немодним і виродськими. Пальто, наприклад, шили мабуть використовуючи журнали мод 50-х років, хоча рукава пришивали на совість, намертво. У радянському пальто можна було запросто ходити років 10, а то і 20. Власне, я і зараз ще іноді (хоча все рідше), зустрічаю бабусь і дідусів у радянських пальто. Радянські черевики теж були добротними, але ще більш жахливим, ніж радянські пальто. Радянськими черевиками запросто можна було вбити людину, але ходили в них тільки ті, хто не міг купити імпортну (іноземну) взуття.
Тут, передбачаю, мене можуть звинуватити в непослідовності: то я пишу про жахливу одяг і взуття, а то раптом кажу про імпортну. Визнаю, в радянських магазинах можна було купити фінську і навіть італійське взуття. Та й одяг іноді продавалася іноземна. Її «викидали» у кінці місяця «для плану». Що? Знову пояснювати? Ну добре.
Радянська економіка функціонувала у відповідності з планом. План був п’ятирічний, річний, квартальний та місячний. Абсолютно все в СРСР функціонувало за планом. Навіть п’яниць у витверезник збирали у відповідності з планом. Був план і в магазинах. Ну там магазин в місяць повинен був приносити певну кількість прибутку. А де її взяти прибуток, якщо ніхто не купує жахливі радянські черевики і жахливі радянські пальто (я вже не кажу про жахливі радянські костюми та сукні)? Тоді хитрі і водночас мудрі радянські торговці придумали в кінці кожного місяця – останні 2-3 дні – для отримання планового прибутку продавати дефіцитні товари. Це називалося «викинути дефіцит». Радянський народ швидко вловив алгоритм і став ходити в магазини за дефіцитом в кінці місяця.
В кінці місяця, а тим більше кварталу, в більшості магазинів була формений свистопляска – радянські люди отоварювалися дефіцитом. А вже в кінці року була взагалі смерть. У великих магазинах – ГУМ, ЦУМ, «Дитячий світ» і т. п. черги за дефіцитом стояли такі, що навіть було складно уявити, скільки днів в таких чергах потрібно стояти. Чергу могла йти через весь магазин, складаючись кілька разів, спускатися сходами вниз на кілька поверхів і йти, йти, йти. Хто цього не бачив своїм лазами, той може мені і не повірити, що для покупки жіночих фінських чобіт, радянський чоловік (який не мав блату), міг стояти в такій черзі півдня, а то й цілий день. Більше того, іноді, знаючи, що в магазин завезли дефіцит, люди займали чергу з ночі. Люди вносили себе в списки, ставили чорнилом номери на долоні, лаялися, а інший раз билися і все це для того, щоб купити в кінці місяця якийсь дефіцит. Я не впевнений звичайно, але думаю, якщо б хтось із нинішніх співаків «Радянського дива» затесався б в епіцентр радянської черги за дефіцитом, туди, де люди стоять вже півдня в духота і постійної лайки один з одним, і став би там розповідати про радянські космічні досягнення і безкоштовну медицину, то напевно був би тут же посланий на хуй, а то і в морду отримав би.
Взагалі, в житті радянської людини дефіцитом було все – починаючи від їжі і закінчуючи автомобілями. Але за автомобілем («Жигулями» або «Москвичем») в черзі треба було стояти вже не кілька годин, а кілька… років! Ні, правда – кілька років люди стояли в черзі на автомобіль. Коштував автомобіль в залежності від моделі від 5 до 10 тисяч рублів. Моделей, власне, було чотири: «Запорожець», «Жигулі», «Москвич» і – межа мрій – «Волга». Були в СРСР і інші автомобілі, наприклад, «Чайка», але вони не продавалися населенню. Іномарок в продажу не було.
Більше всього радянський народ любив «Жигулі». ВАЗ випускав два варіанти автомобіля: експортний (для продажу закордоном) і для внутрішнього вживання. Експортний називався «Lada» і був більш якісно зроблений, мав трохи більш елегантний дизайн і т. п. Це, до речі, теж було одне з чудових властивостей радянської економіки – для продажу закордоном товари випускалися кращої якості, ніж для радянських громадян. Деякі експортні товари котирувалися, як дефіцит і «викидалися для плану» в радянській торгівлі. Наприклад, кожен радянський чоловік знав, що експортна горілка краще тієї, що тільки для своїх. Тобто за товарами з етикеткою «Made in USSR» радянські громадяни ганялися майже як за імпортними. Так, ось ще чудове слівце з радянського лексикону – «ганятися». «Ганятися за товаром» – це значить шукати по всіх магазинах ту річ, яка тобі потрібна. Ганятися можна було хоч цілий рік і нічого не купити.
