Олександр Запольскис
У чому сенс об’єднаної франко-німецького парламенту і поглиблення Союзної інтеграції Росії і Білорусії
Європу, треба визнати, не без підстав, прийнято вважати безроздільної американської економічної, а через це-і політичної, колонією. Ще після Другої світової війни, тільки по одному плану Маршалла, Сполучені Штати інвестували в Европу13 млрд ще тих, забезпечених золотом, доларів. А доходу до 1975 році отримали на 300 млрд. Для довідки, ВВП ФРН на той момент становив 488,8 млрд.
З тих пір процес тільки розширювався і поглиблювався. Так як економіка Європи стабільно зростала, результат оцінювався позитивно, тим самим ще більше стимулюючи, як збільшення обсягів інвестування, так і розширення переліку варіантів їх напрямки. Хіба що гроші вкладалися переважно у фінансові інструменти, а не в будівництво виробничих потужностей. Це замыливало загальну картину. Одні суми видавалися в борг, інші поверталися до виплати відсотків або погашення облігацій, треті знову в них вкладалися. Але в цілому формувало адекватний висновок про ступінь економічної і політичної залежності Європи від Вашингтона.
Виникнення Євросоюзу сприйняття не змінило практично ніяк. При всій наочності зростання тяги Брюсселя до геополітичної суб’єктності, країни ЄС, навіть провідні, на зразок Німеччини з Францією, занадто часто слідували в кільватері американської зовнішньої політики навіть з очевидним економічним збитком для себе.
На цьому тлі події останніх п’яти років найчастіше оцінювалися з високою часткою іронічності. В стилі “чим би дитя не тішилося, аби не плакало”. Що б там лідери Європи перед камерами заявляли, кінцеве рішення визначають гроші, а вони великі і належали “вашингтонського обкому”.
Так дійсно було. Раніше. Але в який вже раз підтвердилася стара, як світ, істина, що явне зазвичай дещо відстає за часом від реальних фактичних таємних процесів. Світ змінюється трохи раніше того, як про це стає відомо широкій публіці. Це як світло Сонця потрапляє на Землю не миттєво, а тільки через хвилини після своєї еманації. І навіть професіонали про зміни дізнаються далеко не відразу.
Наочним прикладом служить остання доповідь центрального статистичного відомства Об’єднаної Європи. Підбивши підсумки 2018 року, Євростат раптом з’ясував, що загальна сума накопичених прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в ЄС скоротився до смішних 37 млрд євро, тоді як ще роком раніше їх налічувалося понад 340 млрд. Всього за 12 місяців майже всі іноземні капітали з Європи пішли, причому в переважній більшості випадків (274 млрд євро) – в США.
Примітним в цьому є два важливих моменти. По-перше, відбулося фактично означає перехід кількості в якість. В середньому протягом півтора десятків років США забирали з ЄС приблизно за 200 млн євро в тиждень, але вже в 2016 році президент ЄЦБ Маріо Драгі констатував очевидне прискорення процесу відтоку капіталу до 320 млн євро в тиждень. Тільки за перший тиждень березня тоді американські інвестори вивели за океан зі своїх інвестиційних фондів 3,3 млрд доларів прямих інвестицій”.
Але тоді, на загальному тлі сукупного розміру накопичених інвестицій США цифра не здавалася фатальною. Знову ж положення істотно маскував світова економічна криза і наслідки “іпотечної катастрофи 2008 року” та зберігався тоді серед правлячої еліти переконання в непорушності західного геополітичного єдності. Ну а гроші… пішли, завтра прийдуть, потім знову десь знадобляться більше, звичайна справа. Хоча і не завжди приємне. Економічне зростання, і пов’язаний з нею приплив іноземного капіталу в рамках пануючої економічної моделі набули значення фетиша, а смисли фетишів не обговорюються.
Однак 29 травня 2018 року на формирующуюся тенденцію вже прямо указалнебезызвестный валютний спекулянт Джордж Сорос. Після “відскоку” 2012-2013 років американські інвестори знову почали швидкими темпами забирати свої гроші з європейської економіки. Але, як завжди, він мав на увазі не стільки зміст глобальної тенденції, скільки вказував своїм партнерам на випливають із неї “загрози” у вигляді перспективи просідання фондової вартості європейських паперів на 20-26%.
Сказати по правді, тим самим він процес, швидше, навіть прямо стимулював, заодно пояснюючи, чому підконтрольні йому самому фонди теж активно переорієнтуються на американський ринок. І, стало бути, власникам вивільнюваних капіталів “слід знати, кому дзвонити”. Так що далі певний сплеск обговорень у профільній, від того у широкої публіки не надто популярною, пресі тоді справа не пішла.
А ось зараз Євростат фактично зробив епохальне “відкриття”. Американські гроші в переважній більшості з Європи пішли. Залишилися арабські, китайські і російські. І це не процес поглиблення саме пограбування Європи Америкою. Європейські власники свої інвестиції в США скорочують приблизно з аналогічними темпами. “Додому” повернулися 67 млрд євро, або понад 60% від європейських ПІІ в Америці.
Таким чином, можна констатувати вже майже закінчився розділ грошей “загального колективного Заходу”. Зовні політично він ще створює враження, нехай між собою вже серйозно ругающихся, але все ще загальних родичів, але за фактом люди, дійсно вирішують серйозні питання, економічно вже відокремилися. А значить, Європа економічною колонією США вже бути перестала. Далі піде лише процес інституційного оформлення нового економічного стану речей у світі.
Що почався ще в 2002-2004 роках процес переорієнтації напрямку потоків капіталу прийшов до закономірного результату. Бразилія, Мексика, Великобританія і Франція очевидним чином закукливаются. Їх дефіцит зовнішньоторговельного сальдо зменшується, але сама торгівля не росте. Нинішні офіційні лідери – Китай і Південна Корея поки в серйозному плюсі, але його розмір теж тихою сапою здувається. Тобто вони фактично вперлися в природні межі зростання.
Індія і Канада – в мінусі. Дефіцитність їх торгівлі збільшується. Ну і хто програв протягом останніх п’яти років є Сполучені Штати, торговий дефіцит яких є не просто найбільшим у світі, але й продовжує погіршуватися. Тоді як Німеччина, Японія, Італія, Тайвань і Швейцарія не просто в шоколаді, ефективність їх економіки продовжує поліпшуватися.
По-друге, вичерпання вкладених за кордоном капіталів вже в майбутні два роки загрожує серйозним економічним, а й політичним, кризою всередині США. Це не новина, однак те, що відбувається, показує, що вакханалія навколо “Зеленого нового курсу” носить не просто популістський політичний характер, вона викликана глибинними об’єктивними економічними процесами.
Світову глобальну конкуренцію Америка явно програє. У світі не залишилося кого безкарно грабувати. Створена там економічна модель фатально залежить від безраздельности домінування долара, як безальтернативній фінансової одиниці. У світі таке вже неможливо, значить, у Вашингтона немає іншого вибору, крім формування закритого економічного кластеру, в рамках якого не передбачено місце ніяким іншим серйозним конкурентам.
І найважливіше – третє. По мірі зниження рівня американської економічної залежності від Європи об’єктивно збільшується ризик організації на її території великої війни будь-якого виду. Для США найкраще – внутрішньої громадянської. В ідеалі – на релігійному ґрунті, як однієї з найбільш жорстких і непримиренних форм етнокультурного протистояння. Тим більше, що витратний матеріал в потрібних кількостях в Європу вже привезений.
З одного боку, руйнування Європи автоматично ускладнює життя і псує економічні перспективи для Китаю (що суттєво) і Росії (що менш суттєво). З іншого, створює перспективу повторення прийому з економічним відродженням на основі технології “плану Маршалла”, але вже з повною ліквідацією будь-яких форм європейської геополітичної незалежності.
Останнє особливо важливо, так як дозволяє відразу дестабілізувати не тільки Європу, але і в значній мірі Близький Схід і Африку, тим самим створюючи деякий простір для продовження економічної експансії США в світі. В іншому випадку кластери складуться не на користь Америки. Чисельність населення ЄС перевершує американську в 1,55 рази, населення Китаю – у 3,39 рази. При загальному технологічному рівності та фінансово-економічної незалежності внутрішній ринок американського кластера “надовго” Європі та Китаю, безумовно, програє.
Все викладене вище має безпосередній вплив на формування російської довгострокової економічної і, що набагато важливіше, геополітичної стратегії. Ні в китайському, ні в європейському, а тим більше в американському кластерах нам гідного місця немає. Так що в будь-якому випадку доведеться формувати свій, якою б складною ця задача зараз не здавалася. І, судячи зі стану світових торгово-фінансових і геополітичних процесів, що часу у нас залишилося вже небагато. Це, до речі, також одна з причин того, чому Союзній державі Росії і Білорусії бути.
