Трохи чемніше, люди, трохи чемніше

45

Нині вранці «Аерофлот» втратив мій чемодан.

Чорт з ним, що замість того, щоб після прекрасного тижневої подорожі і виснажливого нічного перельоту спокійно їхати додому, смакуючи розбір подарунків і сувенірів, довелося цілу годину разом з натовпом таких же бідолах тыркаться біля стійки, заповнюючи митну декларацію аж у трьох (трьох!) примірниках, ходити на інший кінець залу ставити на цих папірці друку і повертатися до тієї ж стійці, щоб заповнити ще і заяву.

Чорт з ним, що валізу, навіть якщо і знайдеться, привезуть «не відразу, ну, дня через 2-3»; швидше за все, доведеться їхати за ним в «Шереметьєво» (прощайте, чотири години життя і тисяча рублів на «Аероекспрес»).

Чорт з ним, що пропозиція залишити телефон, на який у разі виявлення багажу ніби як повинна прийти радісна SMS, супроводжується побажанням «але ви, взагалі-то, дзвоніть самі, звичайно…»

Але чому, чорт візьми, ні я, ні хто б то не було ще з людей, що позбулися гардеробу, покупок, важливих паперів і цінних предметів, не почув такого простого і природного «вибачте, нам дуже шкода»?!