Коли я був ще молодим лейтенантом і тільки починав службу в авіаційному полку винищувачів-бомбардувальників, мій командир полку дуже дохідливо пояснив мені основні пріоритети авіації.
Посадивши мене навпроти себе, він сказав:
«Запам’ятайте, основне в нашій життєдіяльності – це безпека польотів та льотна робота. Все інше-другорядне. Сподіваюся, ви зумієте відрізнити, що у шифртелеграмме важливо, а що ні. Виходячи з цього, ви повинні приймати рішення про терміновості її доповіді.
У своєму кабінеті я буваю рідко. Моє основне місце – це КП, літній будиночок, полігон, вишка, кабіна літака. Не чекайте мене в цьому кабінеті, шукайте. Якщо приходять шифртелеграммы з безпеки, а мене немає, я дозволяю вам доповідати їх моїм заступникам до мене. Так, можете дзвонити мені по таким телеграмами вночі, в будь-який час. Я не ображуся».
За всі роки служби в полку я жодного разу не скористався своїм правом дзвінка і не підняв командира з ліжка, добре знаючи, що значить не виспатися перед польотами. Я-то завжди міг задрімати в своєму кабінеті навіть після безсонної ночі, а от він ні.
Замість цього я зустрічав його в шість годин ранку на командному пункті з червоною папкою в руках (це у нас з ним був такий умовний знак), і командир починав свій польотний день з прочитання надійшли за ніч паперів, роздаючи по них вказівки. Бувало і так, що замість відсутнього комполку я доповідав що надійшли шифртелеграммы його заступникам. Одна така ситуація термінового доповіді особливо врізалася в пам’ять.
Починався звичайний польотний день. До вильоту готувалася денна зміна, коли в шифрорган надійшла телеграма серії «позачергова, під контроль». Зазвичай такі були з безпеки польотів, оброблялися вони негайно. Розшифрував, читаю. Мова в ній йшла про льотному подію, що трапилося з винищувачем-бомбардувальником. І такі якраз стоять на озброєнні в нашому полку. Ми тільки-тільки перевооружились на ці машини. Здається, там сталася розгерметизація кабіни і відкриття ковпака в польоті через якийсь несправності. Така поломка запросто може привести до катастрофи. І в кінці телеграми строгу вказівку: до проведення перевірки таких-то і таких-то вузлів польоти на цьому типі літака заборонити.
Не оформлюючи телеграму на чистовик, кладу чернетка шифровки в червону папку і біжу в льотний будиночок шукати командира.
А там мені повідомляють, що комполку тільки що відбув на стоянку, повинен ось-ось вилетіти на розвідку погоди. Він часто вилітає першим, особливо якщо полицю чекають польоти в складних метеоумовах. Заступників командира, як водиться, на початку льотної зміни немає. Хто на полігоні, хто на вишці керівника, хто-то ще десь. Що робити? Виходжу засмучений з льотного будиночка, бачу віддаляється спину заступника комполку з інженерно-авіаційної служби. Біжу слідом за ним, хоч йому доповім, все-таки теж заступник командира, хоч і не літає. Той читає телеграму, переймається, розписується на ній. Потім дивиться на годинник. «Командиру вже, швидше за все, не встигнете доповісти. Він пішов на стоянку. Доповісте після його повернення».
Після повернення. Але такого повернення може і не бути. Не дай Бог, звичайно. Адже і трохи не встиг. Формально я чистий, але на душі кішки шкребуть. Хоч один виліт, але все-таки відбудеться. Та ще з командиром полку. Я добре пам’ятав той випадок у нашій повітряної армії, коли в аналогічній ситуації з забороною на польоти з-за відсутності командира і неуважно прочитаної шифровки його заступником загинули два льотчика. Я похолов від думки, що щось подібне може статися з моїм командиром з-за моєї нерозторопності.
– Командир на своїй машині летить?
– Здається так, на своїй.
Я знаю, де знаходиться арочне укриття командирської машини. Йти пристойно, пішки навряд чи встигну. І тут мене осіняє. Подхватываюсь і на спринтерської швидкості лечу до його командирського Уазика, що стоїть на стоянці. Дарма що в училищі бігав кроси. Командирський водила на місці. Наказовим тоном, що не допускає заперечення, наказую їхати якомога швидше до командирського укриття. Бачачи мою фізіономію, солдатів переймається ситуацією і не заперечує. Мчимо по руліжних смугах.
З полегшенням бачу, що командирський літак ще не вирулював. Але сам пілот вже в кабіні, ковпак закритий і технік літака вже прибрав приставну драбину. Водій ставить машину так, що фактично заважає літаку вирулити. Вистрибую і машу командиру своєю червоною папкою, залучаючи його увагу, на ходу пояснюючи техніку літака суть справи, а то він вже почав матюкати мене такого раптового. На щастя командир все побачив і відкрив ковпак кабіни.
– Що там сталося? Нам що, оголосили війну?
Треба сказати, що наш полк стояв у 60 км від радянсько-китайської кордону. Ще були свіжі спогади про Даманському. І готувалися воювати ми всерйоз.
– Гірше, товаришу полковник. Нам заборонили польоти.
– Ось як. Ну давай, підіймайся сюди, подивимося, хто там і що заборонив.
Технік ставить драбинку, і я піднімаюся до кабіни. Простягаю чернетка телеграми командиру. Той помічає час її надходження, розшифрування і те, що чернетка вже має його заступнику.
– Мда. Можна було, звичайно, і не викрадати мою машину, а через керівника польотів повідомити мені про шифровці по радіо. Але раз сам примчав, молодець. Ну що ж, доведеться сьогодні літати «піший по-дідька». (Авіаційний жартівливий сленг. Мається на увазі льотна методика «піший по-льотному». Проводиться на землі)
Тут він, дійсно, був прав. Але от якось не звик я по відкритих каналах зв’язку, та ще по радіо, базікати про зміст шифртелеграмм. Так і не зрозумів у стресі, злякався за його життя.
– Принесіть мені шифровку через півгодини в клас передпольотної підготовки. Доведу її офіцерам. І ще. Дякую за оперативну роботу.
Скажу чесно, останні слова командира були мені дорожче будь-яких офіційних подяк. На серці потепліло. До цього я боявся, що він вилаяв мене за викрадення його машини.
А через два дні, виконавши всі визначені процедури перевірки, полк вже в повному складі відновив свої планові польоти.
