Як охорона офіцера-шифровальщика спілкувалася з патрулем. Тільки добрим словом і автоматом

85

Будь-яка дорога колись закінчується. На наступний день після сутички з дорожніми хуліганами наш поїзд допыхтел до нашої станції призначення. Давши можливість вийти з вагона всім пасажирам, ми вивантажили нашу шифрувальну апаратуру. Але встречающую нас делегацію я не побачив. Схоже, детективна історія з пропажею і пошуком шифрувальної техніки повторюється. Швидко прикидаю, куди можна відбарабанивши наші упаковки, щоб про них не спотикалися чесні громадяни.

2
Знаходжу таке містечко недалеко від нашої платформи. І проглядається цей закуток зі сторони (приїдуть ж коли-небудь наші зустрічають, будуть нас шукати), і нам добре видно на всі напрямки. Акуратно переносимо своє господарство. Тепер треба б розібратися, куди подівалися і де затрималися мої колеги зі штабу армії. Ще раз суворо инструктирую своїх кавказьких молодців: нікого ближче трьох метрів до упаковок не підпускати; діяти в суворій відповідності з інструкцією, рішуче і безкомпромісно. Видавши хлопцям останні ВКАЗІВКИ, призначаю старшого і залишаю вартувати наш вантаж. Сам вирушаю на пошуки телефону-автомата, маючи намір зателефонувати у восьмий відділ армії. Не відразу, але знаходжу. Дзвоню. З’ясовується, що за мною виїхав заст. начальника відділу, але по дорозі машина заглухла. На щастя, поруч опинився телефон, і наш підполковник зумів додзвонитися і обрисувати ситуацію, що склалася. Загалом, нічого страшного. Залишається набратися терпіння і чекати.
Повертаюся до своїм орлам. Бачу: обидва моїх охоронця з суворими, сповненими рішучості особами стоять з автоматами напоготові, а в двох метрах перед ними на землі обличчям вниз розляглися три персонажа у військовій формі: лейтенант і двоє солдатів. У всіх трьох на рукавах пов’язка «Патруль». Картина, гідна пензля художників-передвижників. Марлезонський балет, частина друга. Вже здогадуючись, що сталося, підходжу.
– Що сталося? – запитую у своїх.
– Арэстовать хотэли. Лэйтенант сказав: «Пачэму з заряжэным автоматом? Дай сюди!» – доповідає старший.
– Ви пояснили патрулю, хто ви такі?
– Ми сказали. Нє захотэл слухати. За пистолэт хапався.
Все зрозуміло. Жестом даю команду прибрати зброю, дозволяю лейтенанту і його людям піднятися. Не вистачало ще, щоб народ збігся на безкоштовне видовище. Не до чого залучати нездорову цікавість. Добре ще, що раніше ранок, народу в цьому закутку практично нікого. А то б подумали, що я тут влаштував змагання зі спортивного віджиманню.
Попереджаючи обурені крики лейтенанта, відразу переходжу в наступ.
– Вам, товариш лейтенант, відомо, що охорона спецгруза на шляху прямування прирівнюється до караулу з усіма витікаючими з цього правил і правами для охоронців? Чи вас так навчили у вашому училищі, наїжджати на всіх, хто при виконанні обов’язків?
–Та я… та ми… У мене наказ. Яке ви маєте право? Ви за це відповісте.
– Безумовно. Якщо запитають. Але спочатку запитають з вас. І доведеться відповісти. Хто вам дав право перешкоджати доставці вантажу з грифом «цілком таємно»? Чи Не хочете сповідатися в управлінні КДБ? Півроку тому ось такі ж завзяті військові своїми діями змусили півдня хвилюватися всю місцеву контррозвідку, не кажучи вже про двох командувачів. Поцікавтеся при нагоді. Довелося деяким товаришам після цього змінити затишне місце служби в місті на тайговий гарнізон.
– Звідки я знав, що ви за люди?
– Вам же солдатів чітко пояснив, але ви не захотіли його слухати. За пістолет стали хапатися. Скажіть спасибі, що у мене бійці витримані. Інші могли б і пустити в хід зброю.
Розгортаю перед носом лейтенанта свою грізну папір, даю прочитати.
– Вам усе зрозуміло, товаришу лейтенант, чи потрібні ще якісь пояснення?
Пояснень не було. Вже потім з’ясувалося, що коли цей відчайдушний лейтенант став наїжджати на моїх аварців, вимагаючи віддати стовбури, призначений мною старший, згадавши мої настанови про порядок застосування зброї в екстрених випадках, озвучив їх лейтенанту самим буквальним чином. Правда, трохи спотворив. Замість «Перший постріл в землю, ПІД НОГИ нападнику, потім на поразку», видав своїм зичним голосом: «Пэрвый выстэл В НОГИ. Потім на поражэние. Всэм лэжать!» Подіяло одразу. Особливо після того, як боєць клацнув запобіжником автомата. Вистачило розуму всієї трійці не спокушати долю і швиденько прийняти упор лежачи. Вид націленого на тебе стовбура, діє безвідмовно.
А незабаром приїхав і заступник начальника відділу. Я коротко ввів його в курс справи, пояснивши, що тут робить комендантський патруль. По здоровому роздумів я не став відпускати їх, а то ще наябедничают своїм телефоном. Відбивайся потім від цілої зграї комендачей до того, як приїдуть наші. Підполковник повністю схвалив мої дії і звернувся до лейтенанта, що стояв з виглядом побитого собаки.
– Ви, товаришу лейтенант, прочитали, що написано в документі, який вам показав товаришу капітан? Так? А там написано наступне: «всім органам Міністерства оборони, посадових осіб Збройних Сил надавати допомогу в доставці…». Ось і чиніть. Взяли, акуратно підняли вантаж і понесли до машини. А то вона далеченько варто.
Летеха зі своїми бійцями покірно підняли упаковки і потягли до нашого Уазіку. Нам залишалося тільки йти поруч з видом конвоїрів.
Ось так і закінчилась моя робота в якості перевізника. У всякому разі, у цьому відрядженні.
Звичайно, нікому скаржитися на нас лейтенант не став. Кому ж охота розказувати, як ти під дулом у солдата землю орав носом з-за своєї дурості? Як там говорив Аль Капоне: «Добрим словом і пістолетом»? По мені, так автоматом ще краще.
Ця стаття продовжує цикл розповідей про те, як доводилося армійським шифровальщикам доставляти свою апаратуру.