У цьому році виповнюється 65 років Кенгирскому повстання – зеки з табору в казахстанського селища Кенгір підняли бунт. Його оспівав, зокрема, Олександр Солженіцин в «Архіпелазі ГУЛАГ». І з кінця 80-х років минулого століття ця подія подавалося, як відважна спроба безправних жертв режиму відстояти свої права.
Втім, як і будь-організований опір владі з боку засуджених. У числі інших були опубліковані твори Варлама Шаламова, де в оповіданні «Останній бій майора Пугачова» говорилося про несправедливо засудженого героя війни, влаштували втечу. Пора розібратися, що це за герої такі.
Ось типова історична замальовка 90-х років: «На сорок днів три табпункту особливого «Степового табору» здобули свободу. Виникла своєрідна Республіка зеків зі своїм урядом, названим Комісією з переговорів від ув’язнених, з барвистою культурним життям, проводили концерти, готували вистави, діяло художнє фотоательє, виходили стінгазети, вело передачі власне внутрилагерное радіо – за допомогою короткохвильового передавача (зібраного з медичної установки УВЧ) кенгирцы намагалися зв’язатися із зовнішнім світом. У повсталому Кенгірі тріумфувала і свобода совісті».
Вдумайтеся в написане. І уявіть, що, наприклад, у США особливо небезпечні ув’язнені – терористи, истреблявшие мирне населення, пособники Усами бен Ладена, дезертири, які стріляли в американських солдатів, і тому подібні елементи могли б захопити в’язницю і створити там своє міні-держава. З культурним життям – хоровим співом бойовиків Ісламського Держави (забороненого в Росії), зі свободою совісті – арабські бойовики, приміром, вважають, що, ґвалтували дітей невірних, вони наближаються до Бога, радіозв’язком з однодумцями та інше. Уявили? Я особисто з працею. Подібна спроба була б припинена миттєво і дуже жорстко.
Запитаєте, при чому ж тут «нещасні» в’язні Гулагу? А ми пояснимо.
Кати в клітці
46 відсотків ув’язнених були націоналістами-бандерівцями. Саме тому 65-річний ювілей повстання особливо хочуть наголосити на Україні. Це ті самі вояки, чиїм гаслом був клич «бий жидів, москалів і поляків». Дітей бандерівці, втім, не гвалтували, вони просто розбивали їм голови. Або прикручували колючим дротом всю сім’ю до ліхтарним стовпам і залишали помирати.
Разом з ними сиділи «лісові брати» з Прибалтики, вбивали мирних людей «за роботу на радянську владу». А також зрадники, які перейшли на бік Гітлера, не викриті в особливо тяжких злочинах. Ну, і звичайно, кримінальники. За деякими даними, саме там відбували покарання залишилися в живих члени банди «Чорна кішка».
Безумовно, серед ув’язнених були і люди, яких покарали безвинно. Вони, на жаль, зустрічаються в тюрмах і в наш час. Але таких в таборі була абсолютна меншість, і піднімали повстання зовсім не вони.
Те, що більшості в’язнів зберегли життя – воістину щедрий дар радянської влади. Але справедливо й те, що раз вже зберегли – вони теж мають свої права. Які ж з них порушила адміністрація Степлагу?
Били офіцерів
У той фатальний день 18 травня 1954 року група з більш ніж 30 ув’язнених подолала паркан і пробилася через господарський двір до жіночої зони. Зекам просто захотілося сексуальних утіх. Протестувальники були повернуті назад. Однак увечері вже понад 200 осіб вломилися до жінок. Були зламані дверні запори штрафного ізолятора, побитий черговий наглядач, випущені шість штрафників. Солдат закидали палицями, камінням, арматурою. І що робити охорони? Як вгамувати небезпечних злочинців, більшість з яких зовсім недавно воювали на боці ворога?
За бунтарям відкрили вогонь. 18 осіб загинули, 70 поранені. Начальник УМВС Карагандинської області поспішив заборонити застосування зброї. В результаті зеки почали нападати на офіцерів і наглядачів, безкарно бити їх. Через кілька днів табір був захоплений повстанцями.
Зазначимо, що після першої сутички з жертвами влада навіть пішла на деякі поступки щодо режиму і обіцяла «покарати винних у загибелі людей». Але поліпшення умов праці, очевидно, не було головною метою вождів повстання. Окрилені успіхом, вони вимагали, щоб в табір на переговори приїхали члени Президії ЦК КПРС. Можливо, вожді бунтарів сподівалися на цій каламутній хвилі вибити собі помилування, або, навпаки – роздмухати пожежу антирадянського повстання. Але налаштовані були в будь-якому випадку дуже рішуче.
Довготерпіння влади
На чолі повстанців стояв колишній підполковник Капітон Кузнєцов, який перейшов на сторону Гітлера. Був комендантом табору військовополонених, керував каральними операціями проти партизан. Як цю наволоч не поставили до стінки – розуму незбагненно. Але велика частина лідерів повстання складали українські націоналісти. Самий колоритний персонаж – Гірша Келлера: єврей, який воював у лавах укронацистов.
«Держава» було організовано на совість. Тут мали свій Відділ безпеки, Розшукове бюро, Відділ пропаганди, Група постачання, Військовий відділ, поліцейську ділянку і в’язниця – там містилися незгодні з заколотом. Дивно, що влада терпіли все це 43 дні. Керівництво було деморалізовано недавніми подіями – смертю Сталіна та кадровою чехардою у відомстві. Але всьому є межа.
24 червня в 0.30 ночі в табір були введені війська. Укладених по радіо попередили, щоб вони не чинили опору. В іншому випадку за ним буде відкрито вогонь. Однак група чоловіків і жінок у кількості 551 людини зосередилася на вулиці жіночої зони, щоб дати відсіч. Ще частина людей забарикадувалася в шести бараках.
Якщо ворог не здається
Солженіцин описує, як безжально розстрілювали і чавили гусеницями «беззахисних людей». За версією учасників повстання, які пережили бунт, були вбиті сотні людей. За офіційною ж версією, безпосередньо під час штурму загинули 37 людей, був поранений 61, 9 пізніше померли. Після штурму з табору вилучено: 1577 металевих прутів і пік, 291 фінка, 68 саморобних шабель, 36 саморобних гранат, 4 пістолети, 26 сокир, 40 вил і списів, 400 пляшок із негашеним вапном.
Із сотень заарештованих до вищої міри засудили всього шістьох. Але розстріляли в результаті лише двох. Притому ватажок Кузнєцов залишився живий! І в 60-му році навіть вийшов на свободу. Його пощадили, а купу невинних людей» измололи в муку?! Тоді чого ж ватажків не поклали тут же – без суду і слідства? Дивно, не знаходите?
У сухому залишку: Кенгірське повстання було бандерівським заколотом, приводом для якого послужила банальна хіть.
Підлий зрадник
Ну, і наостанок – про шаламовского майора Пугачова. У 2005 році з цієї розповіді був навіть знятий однойменний чотирисерійний фільм. Суть картини така: мужній офіцер потрапив у полон, утік, дістався до своїх. І після жорстоких допитів з тортурами був кинутий в ГУЛАГ. Звідки теж спробував втекти з іншими 12 безневинними – трьома льотчиками, двома танкістами, військлікар і так далі. Краще, мовляв, красива смерть на волі, ніж жалюгідне існування в неволі. У реальному житті все було по-іншому.
Переважна більшість звільнених з полону радянських військовослужбовців благополучно проходило перевірку. Ті ж, кого органи НКВС заарештували, в більшості своїй оброблялися посиланням. Щоб потрапити на Колиму, треба було заплямувати себе злочинами на службі у фашистів.
Схожий втечу, як у кіно, дійсно мав місце. Вбили вартового і дали драла. У перестрілці застрелили ще кількох людей. Прототип Пугачова Іван Тонконогов був звичайним злочинцем, який при німцях зробив непогану кар’єру. Бив арештантів до крові, поров шомполами. За старанність був підвищений до начальника поліції міста.
Що ж до решти реальних втікачів, то вісім з 12 ніколи не служили в Червоній армії. Один вбивця, двоє поліцаїв, дев’ять – українські наці, уникнути вищої міри тільки тому, що після війни в СРСР була скасована смертна кара. Причому десять із 12 втікачів сиділи на хлібних місцях. Вони належали до табірної обслуги – придурне з блатною термінологією: бригадир, днювальний, кухар, хлеборез, кравець, швець, перукар, художник, водонос. Ну, що тут скажеш? «Слава хероям!» «Гідні» приклади для наслідування.
