Виявляється, на величезних просторах колишнього Радянського Союзу після 1961 року майже не залишилося об’єктів, названих на честь Сталінградської битви. І якщо з містами і вулицями, названими ім’ям Сталіна, перейменування хоч якось можна зрозуміти, то невже і це обумовлено горезвісним «подоланням наслідків культу особистості»? Проголошував його Хрущов ще в 1956 році, але з тих пір пора б і одуматися. Стосовно ж Сталінграда цією кампанією, зберігається і сьогодні, викреслені не стільки ім’я Сталіна, скільки немеркнуча роль саме Сталінградської битви у забезпеченні перемоги СРСР і усієї антифашистської коаліції над нацизмом.
Адже і за кордоном, хоча й не скрізь, цю роль не забувають. До речі, з кінця 50-х років у радянських, а потім і в російських підручниках історії, історичних монографіях і статтях, «подолали» наслідки культу особистості, і понині переважають такі назви, як «Битва на Волзі» і «Перемога на Волзі». Причому радянська цензура нерідко допускала начебто випадкові авторські помилки на зразок «Битва біля стін Волги»…
По ряду даних, відома кіноепопея “Звільнення” (1971-72 рр..), ця своєрідна кинохрестоматия Великої вітчизняної війни, повинна була починатися з серії “Сталінградська битва”. Однак, вже маючи відзнятий більш ніж наполовину матеріал, цензура вважала за краще її взагалі не показувати в ЦК: мовляв, доведеться дуже часто згадувати назву Сталінград. Досить включення в цю кіноепопею позитивної ролі самого Сталіна…
Абсурдність ситуації очевидна. Ми докладаємо величезних зусиль у боротьбі з фальсифікацією історії Другої світової війни, і, між іншим, це дає цілком певну віддачу. Зараз настав час тримати оборону у війні з пам’яттю і з пам’ятниками, і тут у нас успіхи куди скромніше. В Прибалтиці, і особливо в Польщі процес нагадує поширення якийсь заразливої хвороби.
Буквально днями в крихітному Сарнице у Великопольському воєводстві знесли пам’ятник радянським розвідникам, які колись врятували від вибуху коронний Краків. Монумент був встановлений в 1969 році на місці, де в 1944 році три наших розвідника загинули при виконанні завдання, підірвавши себе разом з репортерами їх нацистами. На монументі було написано:
«Тут, восени 1944 року, група радянських розвідників, які діяли в тилу німецької армії, була оточена нацистськими облавами і вела довгострокову оборонну боротьбу, щоб прорватися в Наднотекский ліс. Коли закінчилися боєприпаси, розвідники героїчно віддали свої життя. Останки загиблих були поховані у братській могилі на цвинтарі в Чешево».
При цьому разом зі знесенням пам’ятників перейменовують і населені пункти, площі і вулиці. В якості сумного прикладу не можна не згадати містечко Ополє (колишній Оппельн) у Сілезії. Центральна вулиця цього міста, імені Захисників Сталінграда, залишалася однією з останніх у Східній Європі об’єктів, зберігали пам’ять про Велику битву. Але в середині жовтня 2017 р. назву просто «скасували» на виконання польського закону “Про декомунізацію”, прийнятого 22 червня 2017 р.
А адже опитування місцевих жителів, проведені в серпні того ж року за підтримки міської Ратуші, показали, що майже 60% респондентів вважають затіяні Варшавою перейменування і тому подібні акції лише витрачанням державних коштів.
Але таких настроїв ніхто не став враховувати, у зв’язку з чим тодішній прес-секретар Ратуші Ополе Катажина Оборская-Марчиняк заявила наприкінці серпня 2017 р., що “у міста є трохи часу, щоб провести консультації з місцевими жителями. Але закон наказує в будь-якому випадку не пізніше поточної осені визначитися зі спірними назвами і перш за все усунути відверто прокомуністичні, прорадянські назви де-небудь в країні”.
Сталінградську вулицю зарахували до “спірного” реєстру, але, швидше за все, тільки для видимості нібито ліберального підходу до питання. Адже разом з нею позбавили справжніх імен і вулицю Гагаріна, а також Добровольців – польських учасників Громадянської війни в Іспанії.
На такому тлі можуть бути і зовсім забуті вже давні події в таких глухих кутах Європи, як, наприклад, Албанія. У містечку Кучова, який з 1949 по 1991 роки називався просто Сталін і був центром нафтопереробної промисловості країни, була та вулиця Героїв Сталінграду. Її, проте в 1993 році вирішили перейменувати. Албанська лідер Енвер Ходжа навідувався в Сталін по два рази на рік — 19 листопада і 2 лютого, дати радянським людям нагадувати не треба. У Кучову досі їздить вдова Ходжі — 98-річна Неджимие, а ось його наступник Раміз Алія обмежився єдиним відвідуванням ще в 1986 році.
А адже власне “переінакшування” історії Другої світової та Великої Вітчизняної війни — принаймні, щодо Сталінграда і Сталіна, — почалося саме в СРСР з кінця 1950-х (див. тут). І триває, на жаль, донині.
Так що ж з скільки-небудь значущих об’єктів топоніміки залишається тепер вже колишньому Союзі РСР з ім’ям Сталінграда? Вулиці, проспекти, площі Героїв Сталінграда або Сталінградської битви, як і раніше існують у Волгограді і Горлівці, в Макіївці і Харцизьку, в Сімферополі і Цхінвалі, нарешті, зберігся барельєф “Сталінград” на станції метро “Новокузнецька” в Москві. І це все…
Між тим у країнах Західної Європи не було і не передбачається перейменувань численних об’єктів, названих на честь Сталінградської Перемоги. Втім, там воліють не чіпати і об’єкти імені самого Сталіна, сприймаючи історію такою, якою вона була і є. У цих країнах не переходять межу елементарної історичного пристойності як відносно великої Сталінградської битви, так і генералісимуса — керівника СРСР, країни-визволителя в ті роки.
Натомість у Чехії аналогічні об’єкти є в містах Теплиці, Коліне, Карлових Варах та Пардубіце; у Словаччині – в столиці Братиславі. Сталінградські адреси залишаються також у столиці Бельгії Брюсселі, італійських Болоньї та Мілані. Європейці практичні і не люблять витрачатися на перейменування, підлаштовуючись під політичну кон’юнктуру. Тим більше, що вона змінюється частіше, ніж перебудовуються старі міста.
Ну а лідирує за кількістю сталінградських назв, наявних у багатьох містах, безумовно, Франція. Назвемо лише найбільш великі і відомі: Париж, Сен-Назер, Гренобль, Шавиль, Ермон, Коломб, Нант, Ніцца, Марсель, Ліон, Лімож, Тулуза, Бордо, Пюто, Сент-Етьєнн, Мюлуз і Саартрувиль.
На щастя, французи не забувають слова Шарля де Голля, генерала і героя Опору, якого по праву назвали останнім з Великих президентів, сказані ним при відвідуванні Волгограда в 1966 році. У своєму виступі на Мамаєвому Кургані де Голль заявив: “Це місто залишиться у світовій історії як Сталінград. Забути про велику битву під Сталінградом можуть лише національні зрадники і призвідники нової світової війни”.
Поїздка в Волгоград під час візиту президента Шарля де Голля в СРСР, 1966 р.
Ну а що стосується появи в Москві всім відомого Волгоградського проспекту, це цілком можна було б оцінити як чергову не надто вдалу прив’язку до географії. Навіть мережева Вікіпедія свідчить, що в 1964 році топонім «Волгоградський проспект» вибрали не зовсім вірно, так як по напрямку до Волгограду веде інша автодорога — М6 «Каспій», яка починається в Підмосков’ї від автодороги М4 «Дон», а в самій Москві – і зовсім від Липецької вулиці.
Однак у порівнянні з Варшавським шосе, що йде прямо на південь, це, можна сказати, дрібниці. Адже з Волгоградським проспектом хоча б загальне напрям вибрано майже правильно, і з нього потрапити в місто на Волзі все-таки можна. І навіть гак буде не більше, ніж у півсотні кілометрів.
Але ж, по суті, присвоєння імені Волгограда однією з нових магістралей столиці, було не чим іншим, як вже брежнєвської спробою “підтвердити” хрущовське кліше щодо Сталінградської битви, що відбулася виключно на Волзі… В ті роки комуністичні соратники нового генсека КПРС лише спробували нагадати йому про необхідність «реабілітації пам’яті» Сталіна.
Але, наприклад, у Пекіні зуміли досить оперативно оцінити, що у відношенні не тільки Сталіна, але і Сталінграда Л. В. Брежнєв не піде далі чергових “позитивних згадувань”. Пропозиції про офіційну “реабілітації” Сталіна для брежнєвського керівництва виявилися менш важливими, ніж перспектива налагодження довготривалого діалогу та економічного співробітництва з Заходом. Особливо у зв’язку з планами прокладки радянських нафтогазових коридорів в Західну Європу.
Автор:Олексій Подымов, Олексій Чичкін
