Щоранку о шостій тридцять я виходжу на пробіжку. Мимо дому йде алея, по якій я пробігаю кожен раз, щоб вибігти в парк.
Щоранку в кінці алеї я зустрічаю вас, дорога Ганна Дмитрівна. Ви теж прихильник здорового способу життя, але замість бігу вранці ви по годині гуляєте з собакою, з тієї самої алеї.
Щоранку я змушена звертати з дороги на траву, огинаючи вас і вашу собаку, мочити ноги росою або снігом, в залежності від погоди і пори року.
Адже ваша собака не кусається».
А якщо собака не кусається, зовсім не обов’язково обмежувати рулетку. П’ять метрів — на п’яти нехай і бігає. Що там обурюються перехожі? Гавкає, кидається під ноги, плутає повідцем? Та вони просто тварин не люблять, нелюди! Адже ваша маленька блохастий тварина, не кусається. Гавкає? Всі собаки гавкають. Під ногами плутається, лякає? Обійдуть, не маленькі.
Два рази я вже падала, в кров расшибая лікті і коліна, коли ваша некусающаяся собака кидався мені під ноги.
А сваритися з вами не можна. Ви старий, літня людина, у вас серце. І ледь що — ви за це серце і хапаєтеся, зображуючи вмираючого лебедя. І перехожі тут же починають вас жаліти, під надсадний гавкіт путающейся під ногами чортової шавки.
Я не можу поміняти маршрут — боюся, знаєте, по узбіччю дороги півкілометра бігати.
Я не можу змінити час, далі, вибачте, працюю.
І я не можу поміняти вас, неуважаемая Ганна Дмитрівна. Адже у вас серце, а собака не кусається.
Але як же ви мене за ці півроку задовбали! Пішла брати абонемент в спортзал.
