Цікавий фоторепортаж про провінційну китайську школу.
Далі весь авторський текст.
Потрапити в школу – для мене це була одна з цілей під час поїздки в Китай. Вибір припав на маленьку сільце Хуашань біля міста Сіань… “Маленьке село” Хуашань на ділі виявився містечком у 600 тисяч жителів, хоча, так, найменшим населеним пунктом з відвіданих під час поїздки.
Отже я потрапив в Yu Quan Middle School, саму звичайну провінційну середню школу, в якій навчаються діти з 10 до 14 років.
Маленькі китайці починають свій шкільний шлях з 6 років, система освіти стандартна: початкова-середня-старша школи, потім університет. Але кожне ранок починається з раннього підйому, адже в 7.00 вже дзвенить дзвінок на перший урок…
Ми увійшли в учительську, представилися, спробували поспілкуватися… Єдиний викладач, який знав англійську – це був вчитель англійської, але “знав” – це сильно сказано, спілкування будувалося дуже простими фразами. В учительській йшла звичайна робота, перевірялися зошити, спілкувалися один з одним вчителя.
Азіати часто не бачать різниці у моїй відповіді на питання “звідки я” – “from UK” від “from UKraine”, запитали де знаходиться Україна, я спробував намалювати на дошці 🙂
Потім ми спілкувалися з класом. Діти встали і дружно привітали англійською.
Це найцікавіше, після закінчення бесіди в одному класі підбігали нові учні та просили пройти до них у клас. З дітьми спілкування проходило простіше, ніж з вчителями, хоча я намагався говорити виразно й просто. Ця школа безкоштовна, батьки нічого не доплачують за навчання. Шкільної форми немає, але всі приходять в спортивній формі на заняття зазвичай, і це не залежить від наявності-відсутності уроку фізкультури. Шкільна форма і червоний галстук є тільки в початковій школі.
Мене вразило те, що всі (!) зошити та підручники лежать на партах. В школу ходять без сумок, всі домашні завдання роблять в школі. Заняття тривають з 7.00 до 12.00, після чого всі розходяться додому на обід, потім з 13 до 17 продовжується навчання.
У кожному класі 40-45 дітей, практично у кожного є брат або сестра, у половини в класі в сім’ї троє дітей, у декількох – 5 дітей в сім’ї. Жодної дитини, який був би єдиним у сім’ї, не знайшлося. В Китаї ми спілкувалися з місцевими і запитували про “податок на другу дитину”, нам відповіли, що він становить 50тис юанів (7,5 тис$), без сплати якого дитини не реєструють, на ділі ж податок платять далеко не все, після кількох візитів соціальної служби почувши у відповідь “у мене немає 50 тисяч”, можуть відповість, “добре, плати 10 тисяч”, загалом цей податок – поняття досить умовне.
Цікавий факт – з двох класів, з яким я спілкувався, тільки 2 дівчинки були в Пекіні, звичайно ж поїхати в Пекін мріють усі.
Ось так ми і спілкувалися:
У кожному класі є своя відмінниця, яка тягнула руку з відповіддю на кожне моє питання…
Ну і є свій двієчник на останній парті, який по-англійськи не зрозумів нічого…
У всіх дітей є вдома комп’ютер і всі користуються соціальною мережею QQ, про Фейсбук не слызал ніхто, тому зійшлися на елетронній пошті:
Ось такий ось Китайський клас!
Хочеш бути розумним китайським ботаном – їж правильне печиво!
Звідси
