Джестериды
Даю слово на моїй сторінці моєму чоловікові Юрію Мамину.
Ю. Мамин: Шановні відвідувачі фейсбуку! Прочитавши своє інтерв’ю, дане Петру Котову, мого давнього знайомого, з яким ми не спілкувалися останні 30 років, я був настільки збентежений його беззубостью, що почав писати йому листа-відповідь. Проте вважає, що це лист призначається не стільки йому, як тим, хто прочитав інтерв’ю. І воно є важливим і неодмінним до нього додатком. Тому поспішаю опублікувати його до відома всіх зацікавлених моїм від’їздом осіб. Далі лист.
“Петро, здрастуйте! Я прочитав Вашу публікацію. І не дізнався в ній себе. Ми з Вами, сидячи в напівпорожній кафе, проговорили два з половиною години, і в ході них я розповів Вам про своє пристрасне ненависті до путінського режиму, який за допомогою двох провідних телеканалів країни, більше нагадують підгодованих німецьких вівчарок на повідку, перетворив населення в країну глухих і сліпих, не здатних мислити, як свого часу це зробив Сталін.
Я сказав Вам, що бачу і відчуваю, як з кожним днем країна впевнено наближається до нелюдської сталінському режиму, тому що на чолі її стоять сталіністи, нацепившие православні хрести і загрузли в крадіжці і свавілля.
Я сказав, що нові правила життя, які невтомно нав’язують нам законодавці – дурні, негідники і підлабузники з Госдуры, довели країну до такого стану, що тут стало нічим дихати, і кожен день, проведений в сьогоднішній Росії – образа для мислячої людини.
Однак, замість цього я прочитав у нашому з Вами діалозі лише нарікання людини, ображеного на долю із-за низької зарплати і заборони на професію, що легко пояснити заздрістю до тих, кому дозволено сьогодні знімати кіно.
А хіба я Вам не говорив, що в свій час гордо відмовився від державної премії, якої мені хотіли заткнути рот, щоб я не обурювався в пресі з приводу заборони на показ фільму “Фонтан” у кінотеатрах країни.
Коротше кажучи, моя мова була палкою і вільної в оцінках, як це властиво мені в усіх моїх публічних виступах, а Ви примудрилися зробити її згладженої і обережною.
Мабуть, позначається багаторічний досвід роботи головним редактором столичного журналу. А я, знаєте, відвик від худрад, якими був змучений в радянський час і які кастрували і оскопляли все, до чого торкалися перелякані охоронці партійної ідеології.
І звідки у Вашій публікації така велика кількість неточних відомостей, отриманих явно не від мене. Чому Ви написали, що я давно звільнився з Університету Профспілок, коли це сталося лише місяць тому. Чому Ви приписали мені слова, що лист Путіну з приводу Ленфільму від особи кінематографістів написав Снєжкін, хоча він не вухом, не рилом не брав участь у цій акції.
Це лист писали старший Герман і Сокуров. Про Снежкине розмова зайшла у зв’язку з тим, що його кінопроект був спрямований Ленфильмом у Фонд Кіно на здобуття фінансової держпідтримки. Інші два кінопроекту належали мені. Це були “Радість любові до Джойсу”, який був одностайно схвалений Громадською Радою кіностудії і “Вікно в Париж, через 20 років”, на який особливо розраховував директор Ленфільму Пічугін.
Я сказав Вам, що проект Снєжкіна “Контрибуція” був не просто не надто вдалим, а жахливо слабким. Тим не менше, йому дали держпідтримку, а два моїх проекту, на захист яких спеціально приїхав міністр культури Мединський, були відкинуті, незважаючи на найяскравіший серед інших пітчинг, який я підготував для членів експертної ради.
Мої проекти закрив особисто Мединський, який, як потім з’ясувалося, терпіти не може “Вікно в Париж”, зараховуючи його до категорії “рашка-говняшка”, яку сам же і придумав.
Мединський – це обмежений і брехливий пропагандист путінського режиму, який зовсім не винен у своїх вчинках і рішеннях, як не винен сторожовий пес, що охороняє безпеку свого господаря від будь-яких посягань.
Не можу забути кадрів з Інтернету, де була знята придворна комарилья, навколишнє Путіна: при погляді на Господаря, обличчя лизоблюда перетворилося в таку солодку, із патоку фізіономію, що переплюнув портрети Боклевського до гоголівським “Ревізором”. Ну, та бог з ним, з Мединским. Не він тут все вирішує, а Господар, якого холопи називають – “тато”.
Фільми, про які я сказав, що вони найбільш професійно зроблені, я вважаю абсолютною брехнею і виразно заявив про це. А у Вашому переказі я лише дорікнув ці фільми в тому, що вони описують колишні, а не сьогоднішні успіхи країни.
Я сказав Вам, що вважати героїзмом м’яч, випадково закинутий в кошик останні три секунди матчу, це все одно, що дати орден людині, що виграв Джек-Пот в гральному автоматі. Тому фільм “Рух вгору” вважаю абсолютною пустушкою, здатної порадувати лише “квасних патріотів”. Все в нашому з Вами діалозі вийшло беззубо і безпристрасно.
Я сказав Вам, що життя в Америці анітрохи мене не лякає, що американські ірландці зацікавилися сценарієм “Радість любові до Джойсу”, завдяки турботам моєї дочки Каті, яка була ініціатором цього кінопроекту і активно займається його просуванням. У мене з собою кілька моїх і спільних сценаріїв, які не могли бути здійснені в путінській Росії.
А в очікуванні великого проекту, буду знімати малі, такі, як кліпи на пісні Каті або документальний фільм про маленькому театрі. І я про це говорив. Наостанок скажу, що я не маю наміру якось доживати свій вік у важких умовах зарубіжжя.
Я їду, щоб займатися творчістю. Ех, несміливий Ви людина, Петро. Адже я погодився на інтерв’ю з Вами не для того, щоб викликати співчуття, а скоріше для того, щоб у своїй особі дати приклад мислячим співвітчизникам і порушити їх на рішучий вчинок. Шкода, що, як на зло, у мене не виявилося можливості познайомитися з надісланим Вами текстом і відредагувати його.
Всього доброго. Бажаю удачі. Ю. М.”
Людмила Самохвалова
&fbclid=IwAR1…
