Хамська витівка офіційної Польщі, в канцелярії президента якій заявили про те, що представникам Росії «не місце» на заходах, присвячених 80-й річниці початку Другої світової війни, змушує знову згадати про те купі абсурдних претензій і звинувачень, які Варшава наполегливо намагається висувати Москві.
Природно, на першому місці серед таких варто повернення СРСР Західних територій Білорусії та України, захоплених Польщею, у 1921 році, про який в даному випадку знову не забули згадати. Однак, є і ще один історичний момент, який доводить польських патріотів прямо-таки до русофобского і антирадянського нестями – Варшавське повстання 1944 року. Ось про нього – без прикрас і недомовок, ми сьогодні поговоримо.
Починати тут, як водиться, доведеться здалеку – все з того ж горезвісного 1939 року. Саме тоді, в дуже далекому від захопленій Вермахтом Варшави Лондоні було так зване «Польське уряд у вигнанні», очолюване генералом Сікорським. Що це була за компанія стає зрозуміло з того, що і Третій рейх, і Радянський Союз її представники розглядали як «історичних ворогів Польщі», з якими повинна вестися непримиренна боротьба.
Ну, з приводу «протистояння» лондонських базік нацистам ми ще дуже докладно поговоримо нижче… До Сталіна на уклін «вигнанці» з’явилися вже в липні 1941 – го- коли Гітлер напав на нашу країну. До союзу, хай і позбавленого будь-яких взаємних симпатій, сторони підштовхували катастрофічно погіршуються військово-політичні реалії, і Москва пішла назустріч посланцям Сікорського головною з їх прохань – створення на нашій території польських військових частин. Це можна зрозуміти – в ті грізні дні кожен багнет був на рахунку.
І ось тут-то Йосип Віссаріонович при всій своїй мудрості і колосальний досвід політичної діяльності, допустив просто колосальну промах – очевидно, просто, забув, з ким зв’язується. Радянський Союз, несе в цьому важкому періоді війни величезні втрати, зміг виділити «польським союзникам» на формування своїх дивізій колосальну суму в 300 мільйонів рублів. І це – не рахуючи наданих продовольства і зброї! По ідеї, ці частини, очолювані командирами, призначеними з Лондона, повинні були знаходитися в оперативному підпорядкуванні нашої Ставки Верховного Головнокомандування… Ага, як же! Замість того, щоб відправитися на праведний бій з гітлерівськими полчищами, топчущими ту землю, що дала їм притулок, поляки здійснили колосальну підлість проти нашої країни.
Досягли до початку 1942 року чисельності в 73 тисячі підрозділи, створені і збройні на радянські гроші, уряд Сікорського вирішило перекинути… на Близький Схід для допомоги британцям, не виділила на їх формування ламаного пенні! Думаєте, віроломних панов роззброїли і погнали колонами в Сибір? Поголовно запакували в штрафбати? Та нічого подібного – більше ста тисяч поляків, не тільки військові, але також їхні чада і домочадці, спокійнісінько покинули територію Радянського Союзу, виконуючи наказ свого «уряду у вигнанні». Це – до питання про «польської доблесті» і «підступності Рад». Втім, головна історія на цьому тільки починається.
Товариш Сталін якщо помилявся в чомусь, то тільки один раз. На лондонських проходимцах і «кидалах» він для себе поставив жирний хрест, напевно зробивши в пам’яті «карб» на майбутнє – розрахуватися за зраду як слід. Забігаючи трохи наперед, скажу, що навесні 1943 року з лондонської зграєю Москва розірвала дипломатичні відносини офіційно. Ті, крім усього іншого, ще й верещали на всіх кутах про невизнання кордонів 1939 року, тобто вимагали повернути їм Західну Україну і Білорусію. Ну, і, до того ж від усієї душі підключилися до «розкрутки» «Катинської справи», колишнього, як вже неодноразово доведено, однією з наигнуснейших, але, треба віддати належне, ретельно підготовлених нацистських фальсифікацій і провокацій.
А роком раніше – у 1942 році на території СРСР був створений Союз польських патріотів, який об’єднав представників дружніх нашій країні лівих політичних сил. В 1943 році народилася і прийняла бойове хрещення 1-я польська дивізія імені Костюшка Т., зросла потім у корпус, а до 1944 року перетворилася на повноцінну 1-ї армії Війська Польського. Ось саме такі поляки, справді героїчно билися пліч-о-пліч з РСЧА або безпосередньо в її лавах, увічнені в чудовій книзі і відмінному фільмі про чотирьох героїчних танкістів і однією, не менш героїчною, собаці…
Тим часом, у самій Польщі починала складатися досить-таки непроста ситуація. На звання «патріотичних сил, які борються проти нацистської окупації» з 1943 року взялася претендувати створена за вказівкою з Лондона Армія Крайова (надалі для простоти будемо називати її АК). «Боролися» з німцями її адепти, треба сказати, досить своєрідно – їх діяльність обмежувалася, в кращому випадку, збором розвідданих для СИС Британії, а також посиленим нахомячиванием надходили від англійських союзників зброї, боєприпасів та продовольства. Керівники АК, запеклі русофоби і антирадянські абсолютно не приховували того, що головним своїм завданням бачать ні в якому разі не вигнання німців зі своєї землі, а збереження і накопичення сил для взяття влади після того, як окупанти звідти выметутся самі під ударами Червоної Армії.
Партизанських загонів АК не існувало в природі. Їх відсутність її лідери з граничною простотою пояснювали тим, що збройна боротьба в німецькому тилу буде «сприяти військовим успіхам Рад», а це неприпустимо! «Справжні патріоти Польщі» будуть «чекати з гвинтівкою біля ноги», поки «дві найбільші сили зла» – СРСР та Третій рейх знищать один одного у взаємній боротьбі, і вже тоді-то вони своє візьмуть!
Проти кого бійці Армії Крайової збиралися пускати в хід свої так ретельно оберегаемые гвинтівки стало гранично зрозуміло в 1944 році, коли у неї з’явився небезпечний конкурент у вигляді Армії Людової (далі – АЛ) – збройних загонів, що створювалися зусиллями Польської робітничої партії (фактично – комуністів) та за підтримки СРСР. Однак, варто було цим підрозділам почати реальну боротьбу проти окупантів, як командування АК віддало своїм силам наказ… атакувати і, де тільки можливо знищувати бойові групи та окремих бійців АЛ! Щодо Червоної Армії позиція лондонського «уряду» та його посіпак була незмінною весь час – АК суворо наказувалося чинити опір її частинам, «вторгнувшимся на споконвічні польські землі».
Що найцікавіше, до таких «вигнанці» у 1943 році зараховували не лише Західні області Білорусії та України. Повоєнна «Велика Польща», на їх думку, повинна була складатися ще й з Литви, Східної Пруссії, Сілезії. Естонії, Латвії та іншої частини України, так вже і бути, дозволялося мати статус «незалежних держав» – але тільки і виключно під контролем Варшави. Великі апетити, як бачите – сиділа на берегах Темзи банда політичних клоунів цілком серйозно мріяла «пощипати» на предмет територіальних придбань не тільки Німеччину, але і Радянський Союз.
Перейдемо, втім, безпосередньо до самого Варшавському повстанню, який став апофеозом недолугих спроб «польського уряду у вигнанні» в’їхати в рай на чужому горбі і захопити владу в країні, безсовісно використовуючи героїзм і самопожертву радянських воїнів. З його ідеєю запеклий ворог СРСР генерал Коморовський, який очолював сили АК безпосередньо в Польщі, носився ще з 1940 року, коли ні про який розгром Третього рейху і мови бути не могло. До речі, навіть після початку Великої Вітчизняної війни, «великі стратеги» з Лондона перебували в повній впевненості: далі кордонів, що існували до 1939 року, росіяни не зможуть просунутися.
Куди їм наступати на Європу! Ви, що, досвід Першої світової забули?! Природно, всі плани по захопленню столиці та встановлення там «прозахідної», антирадянської влади, дуже активно транслювалися господарям із Лондона, а пізніше – і Вашингтона. Так почалася брудна гра, в якій англійці і американці використовували поляків з граничним цинізмом.
Секретний план «Рэнкин» був схвалений Черчиллем і Рузвельтом на нараді з представниками «вигнанців», що проходив у Квебеку в кінці літа 1943 року. Він включав в себе не тільки захоплення силами АК Варшави і тріумфальне повернення туди з Лондона благополучно пересидевшего окупацію своєї країни «уряду», але й активне збройне протистояння частинах РСЧА, що йде зі Сходу. І це зовсім не завадило тим самим лідерам Британії та США кількома місяцями пізніше – під час історичної Тегеранської конференції узгодити зі Сталіним існування Польщі в майбутніх межах 1945-1991 років!
«Польський уряд», про це ніхто, природно, до відома ставити і не подумав – багато честі… Вашингтон і Лондон, слідуючи одвічним принципам англосаксонської зовнішньої політики просто розкладали яйця по різних кошиках». Чи вийде у поляків повстання – добре! На шляху радянського наступу в Європі з’явиться, м’яко кажучи, недружнє СРСР держава. Не вийде – теж нічого страшного. Подумаєш – сотнею тисяч поляків більше, парою сотень тисяч менше…
Вибухнула 1 серпня 1944 року в польській столиці трагедія, яка увійшла в історію під назвою Варшавського повстання, цілком і повністю лежить на совісті авантюристів з Армії Крайової та лондонського «уряду у вигнанні». Заради історичної справедливості необхідно відзначити – від намічався безумства поляків намагалися відрадити навіть англійці. Є відомості, що доведений до сказу Черчілль натурально кричав на «голову уряду» Миколайчика, вимагаючи прийти в себе і хоча б спробувати домовитися з росіянами.
Британський Комітет начальників штабів видав однозначний висновок – будь-які акції підпільників можуть проводитися виключно «в тісній координації з російським наступом». А от з настанням червоної АРМІЇ на Варшаву справа як раз йшла туго. Можливо, спочатку і були плани взяти місто лихим ударом з ходу – в 20-х числах липня, до смерті перелякавшись радянських танків, які «ось-ось з’являться» з Варшави, як щури бігли не тільки представники окупаційної адміністрації, але й мало не всі німці взагалі.
Однак протягом кількох днів Гітлер особисто наказав утримувати польську столицю будь-якою ціною, призвела панікерів в почуття. Під Варшаву були перекинуті величезні сили Вермахту і СС з усієї Європи – з Румунії, Італії, Голландії. Протистоїть на цій ділянці фронту РККА угруповання гітлерівців налічувала більше півсотні тисяч солдатів, тисячі гармат, сотні танків. 28 липня Сталін затвердив оперативний план, згідно з яким Варшави планувалося брати двома фланговими ударами, для яких спершу необхідно було створити плацдарми на Віслі. До речі, не останню роль у відмові від лобової атаки зіграло бажання радянського керівництва зберегти місто від руйнування. Але тут поляки повстали…
Перебував у ці дні в Москві «глава уряду» Миколайчик під час переговорів зі Сталіним намагався самим натуральним чином «качати права», стверджуючи, що «місто вже в руках повсталих», Верховний, напевно попихкуючи трубочкою, дивився на нього, як на ідіота і з відверто знущальною інтонацією відповідав: «Ну, дай бог, дай бог…» Бог не дав – перші ж кроки очолюваної Комаровським натовпу ненавчених і необстріляних інтелігентів і студіозусів, показали їх цілковиту неспроможність у ролі військової сили. Втрати вони несли вчетверо більші, ніж німці, а не зуміли захопити при цьому жодного ключового пункту в місті, ні одного вокзалу, жодного моста…
На варшавських мостових стікали кров’ю кинуті політичними фиглярами на забій хлопчаки, а Миколайчик в цей час намагався вимагати від Вождя територіальних поступок! Абсурд… Втім, вже через пару днів гордий пан валявся у Йосипа Віссаріоновича в ногах, благаючи «хоча б допомогти зброєю». Сталін, в принципі, не заперечував. Відомо, що виходячи після чергового туру переговорів», він кинув пару фраз: «Поляків цих просто шкода… Нереальна справа вони затіяли!» 13 серпня 1944 року було опубліковано спеціальну заяву ТАРС, в якому йшлося про те, що радянський уряд рішуче відмежовується від «безрозсудною варшавської авантюри», до якої не має ні прямого, ні непрямого відносини.
У Польщі донині намагаються дорікати і особисто Верховного і всіх «бездушних росіян» скопом – не підтримали, не врятували, не кинулися стрімголов гинути за інтереси тих, хто твердо мав намір розгорнути повномасштабну війну проти своїх визволителів. Ну, що тут скажеш? Поляки… Червона Армія рвалася до міста, її вояки гинули в варшавське передмістя Прага, при відчайдушних спробах форсувати Віслу, мости через яку «повстанці» захопити чи то не змогли, чи не захотіли. У запеклих боях на підступах до міста війська 1 Білоруського фронту втратили майже 167 тисяч чоловік.
Між іншим, «допомога» англійців обмежилася спробами скидати повстанцям зброю і боєприпаси, більша частина яких опинилася в руках німців. Американці ж у відповідь на благання Миколайчика про порятунок і зовсім «з’їхали» на те, що АК знаходиться в оперативному підпорядкуванні Лондона – ось він нехай вас і рятує. У цей же самий час радянська авіація скидала повстанцям тисячі «стволів» зброї, аж до мінометів і протитанкових рушниць, сотні тонн продовольства і медикаментів, мільйони одиниць боєприпасів.
2 жовтня 1944 року Комаровським і генералом СС Фон дем Бах-Зелевски було підписано беззастережну капітуляцію повстання. У полоні опинилося 17 тисяч його учасників, 16 тисяч було вбито. При цьому загинуло ще й 200 тисяч мирних жителів, залишки населення Варшави були вивезені в Німеччину, а місто, практично сровнен з землею – з німецькою методичністю і педантизмом. Червона Армія спільно з частинами Війська Польського взяла Варшави 17 січня 1945 року.
Більшість об’єктивних істориків Другої світової війни схильні вважати Варшавське повстання не військовою операцією, а абсолютно безвідповідальною політичною авантюрою, яка, прикувавши до польської столиці підвищену увагу гітлерівців, в кінцевому підсумку привела до величезних і невиправданих жертв як серед самих поляків, так і радянських воїнів.
Втім, в Польщі, звичайно ж, вважають інакше…
