Принцеси крові пенсійного віку

47

Є у нас в місті невелика мережа магазинчиків. Власник тримає персонал в узді: з самого початку камери стежать за продавцями, а з досвідом роботи в торгівлі до нього у відділ кадрів краще не потикатися. Хабарів господар не дає і не бере, тому міська влада стявят його в ігнор і регулярно (але безрезультатно) наїжджають з перевірками. У цьому магазині у мене з’явилася погана звичка не дивитися на термін придатності продукту. Коротше, таких магазинів я і в Європі не бачив, не те що в Росії.

Висить в магазині жалобная книга — відкритий блокнот з прив’язаною ручкою. Під книгою — столик, на якому продукти зручно упаковувати. Поки перепаковываюсь, почитую.

Коли магазин був у форматі «з прилавками», постійно йшли скарги на продавців і культуру обслуговування. Камери ж фіксували виключно хамство бабок, які прийшли в магазин розважатися.

Господар переробив магазин в супермаркет — два місяці були вимоги повернути прилавки. Выеживаться не перед ким, мабуть, стало.

Потім почалися скарги на відсутність продуктів. «Не можу жити без сушених сухариків абаканського заводу імені Васі Пупкіна».

«Пиво „Клинское“ дороге, в сусідньому магазині дешевше» — тут і сказати нічого

Але вчора… Зрозумійте, я пишу на повному серйозі: «В нарізці сир [марки дешевше нікуди в заводській упаковці] порізаний занадто товстими шматками». Як кажуть, дорога редакція Жень Мінь Жи Бао, я повільно перетворююся на нефритовий стрижень. Звідки у нас стільки принцес крові пенсійного віку? Давно вас цілком влаштовувала тиснява за гуманітарним горохом?

Мабуть, пора звикнути, що є категорія громадян, які будуть смердіти завжди.