Що це зло ще не так великий руки: варто лише попросити Очки

31

Склалося так, що до сорока п’яти років мене наздогнала вікова далекозорість. Цю Проблему я для себе вирішила найпростішим способом — замовила окуляри. Три пари. Одна завжди лежить на роботі, інша — будинку, а третя «мешкає» в моїй сумці, в наЕкшн ному футлярі. Я не ношу окуляри постійно, користуюся ними тільки за необхідності. Але, коли така виникає, мої окуляри завжди при мені.

Що ж мене задолбали? А те, що на мої окуляри претендують сторонні люди.

Ці люди приходять з «неозброєним» оком в різні місця, а коли з’ясовується, що потрібно щось розгледіти у себе під носом, вони заявляють: «Ой, а я без окулярів!» — і починають озиратися по сторонах у пошуках більш завбачливого товариша по нещастю, щоб попросити окуляри. Швидше навіть — вимагати.

Мої окуляри вимагали у тимчасове користування абсолютно незнайомі громадяни цілком адекватного виду, в самих різних обставинах. Завжди це були такі ж «початківці» далекозорі, яким очки потрібні епізодично.

В супермаркетах вони бажали ознайомитися з цінниками і складом продуктів, написаним на етикетках дрібним шрифтом. Власними очима (у чужих окулярах!) розглянути дату виготовлення і термін придатності.

В офісах банків — прочитати папери і поставити підпис.

На пошті їм потрібно було заповнити повідомлення, яке вони тільки що вийняли з ящика по дорозі кудись там і вирішили заодно зайти на пошту, зрозуміло — без очок. Що характерно, паспорт вони з собою носять.

Мої очки були потрібні випадковим людям та в черзі в поліклініці, щоб прочитати СМС в телефоні, і в залізничній касі, щоб перевірити, правильно чи касир внесла до квиток їх дані, і в МФЦ, приблизно для того ж.

Особливо підкорила мене незнайома дама, яка піЕкшн шла до мене в ювелірному магазині і радісно вигукнула: «У вас же „плюсові“ окуляри? Давайте разом походимо, повыбираем, а то я свої не взяла і нічого не можу розглянути». Передбачалося, що ми будемо по черзі користуватися моїми окулярами.

Гаразд, припустимо, що хтось і в ювелірний забігає мимохідь, не підготувавшись. Але мені довелося зіткнутися з підсліпуватими, які прийшли без очок до нотаріуса по запису (!) отримувати свідоцтво про спадщину. Це були дві сестри, приблизно моїх років. Коли їм дали чернетку документа на вичитку, то виявилося, що окуляри вони не взяли, а я так до речі тут сиджу в окулярах і читаю свої папери. Навіть не потрудившись звернутися до мене безпосередньо, в ході обговорення своєї несподіваної проблеми, одна сестра сказала інший: «А ось нам жінка зараз дасть свої окуляри».

А от не дасть!

Втомилася я пояснювати абсолютно очевидне. Що окуляри — це дуже особиста річ. Що я не маю ні часу, ні бажання чекати, коли ви прочитаєте-подивіться, чого вам там свербіло. Що мої окуляри, зрештою, недешеві, і якщо ви їх випадково розіб’єте або зламаєте, ви навряд чи мені це компенсуєте.

На запитання, чому у вас немає з собою очок, якщо ви без них не бачите, відповідають, мовляв, не звикли ще. Звикайте! Це у ваших інтересах.

Всім здоров’я!